Івано-Франківськ — місто, що виросло з історії. Його старовинні кам’яниці, костели, ратуша, особняки та церкви — це не просто архітектурні форми, а свідки подій, людей і епох. Вони творять неповторний дух Станіслава — міста, яке завжди поєднувало Європу і Україну, модерність і традицію. Але водночас ці ж пам’ятки — найбільш вразлива частина міського простору, пише yes-frankivsk.com.ua.
Проблема охорони культурної спадщини — не лише бюрократична чи правова, це питання відповідальності громади, влади і кожного мешканця за спільну історію.
Станом на 2025 рік в Івано-Франківській області обліковано 3654 пам’ятки культурної спадщини, серед яких 3347 — окремі об’єкти і ще 307 — у складі історико-архітектурних ансамблів. Більше тисячі з них — археологічні, майже стільки ж — архітектурні та містобудівні.
Пам’ятки Франківська
Івано-Франківськ має п’ять пам’яток архітектури національного значення, які є не лише окрасою міста, а й свідками його кількасотлітньої історії. Кожна з них розповідає власну історію — про духовність, освіту, європейський стиль і ремісничу майстерність.
- Колегіальний костел Пресвятої Діви Марії (Станіславівська колегіата) — одна з найстаріших святинь міста, зведена в середині XVII століття. Цей храм був серцем духовного життя старого Станіславова, а сьогодні тут діє Музей мистецтв Прикарпаття, де зберігаються унікальні ікони, скульптури та полотна епохи бароко.
- Колегія єзуїтів — пам’ятка освітньої та архітектурної історії, що символізує роль єзуїтів у розвитку науки та просвіти в Галичині. Будівля вражає масштабом і гармонійними пропорціями, а нині вона є частиною освітнього простору сучасного міста.
- Вірменський костел — перлина барокової архітектури, споруджена у XVIII столітті. Колись він був центром життя вірменської громади, яка відіграла важливу роль у формуванні міського культурного середовища. Сьогодні цей храм — місце мистецьких подій і духовних зустрічей.
- Костел єзуїтів (нині Собор Святого Воскресіння) — головний католицький храм міста, який вражає пишнотою інтер’єру та гармонією архітектурних ліній. Він стоїть у самому серці Івано-Франківська, на площі Ринок, і є важливою домінантою історичного центру.
- Пивоварний завод — унікальна промислова пам’ятка XIX століття, що зберегла архітектурну автентичність і є частиною міської ідентичності. Це один із найстаріших діючих пивзаводів України, який перетворився на символ підприємницької традиції Станіславова.
Також в Івано-Франківську — понад п’ятсот двадцять дев’ять пам’яток місцевого значення .
Це величезна культурна відповідальність і водночас колосальний виклик.
Закон є, системи — немає
В Україні охорона культурної спадщини визначена статтею 54 Конституції та Законом «Про охорону культурної спадщини». Держава має забезпечувати збереження історичних об’єктів, але в реальності ця норма часто залишається декларацією.
Причин багато: недостатнє фінансування органів охорони; відсутність фахівців і реальної відповідальності; байдужість або некомпетентність чиновників; безвідповідальність власників пам’яток; вплив воєнних дій на культурні об’єкти.
Штрафи, передбачені законом, виглядають мізерними — від 850 до 1700 грн для громадян і до 17 000 грн для юридичних осіб. Судові процеси тривають роками, а механізми контролю слабкі. Таким чином, держава юридично «присутня», але фактично — відсутня.
Приватизація спадщини
У 1990-х роках Україна пережила хвилю хаотичної приватизації. Тоді багато історичних будівель — замки, палаци, кам’яниці — продавалися приватним особам або фірмам за копійки. Держава не мала ні ресурсів, ні бажання зберігати їх.
Показовий приклад — садиба Рея на Івано-Франківщині. Колись це був зразок архітектури ХІХ століття, об’єкт, який міг стати туристичною перлиною. Але після приватизації під виглядом монастиря її продали, і сьогодні вона повільно руйнується. Нові власники не виконують умов охоронного договору — та й самого договору, найімовірніше, ніхто не підписував. Подібних історій — десятки.
Це не війна нищить культурну спадщину, а бездіяльність і безкарність. Ніхто не змушує власників виконувати закон, і тому унікальні пам’ятки просто зникають.
Як Франківськ намагається змінити ситуацію
Попри загальноукраїнські проблеми, Івано-Франківськ останніми роками робить спроби налагодити системний захист культурної спадщини.
У червні 2024 року рішенням міської ради створено відділ охорони культурної спадщини Івано-Франківської міської ради. Його завдання: реалізація вимог Закону «Про охорону культурної спадщини»; видача приписів; моніторинг і перевірки стану пам’яток; складання протоколів про порушення; застосування санкцій.
Очікування були великі. Громада сприйняла новину як шанс створити в місті реальну службу, яка опікуватиметься історичними будівлями, контролюватиме реставраційні роботи, взаємодіятиме з власниками.
Однак уже перші місяці показали, що повноваження відділу виявилися обмеженими. Фактично ця система почала нагадувати замкнене коло: міська рада створює відділ; відділ не має повноважень; обласне управління перекидає відповідальність на місто;власники уникають обов’язків; громадськість не має важелів впливу.
Таке «перекладання» призводить до головного результату — руйнування.
Будівлі, які могли б стати музеями, галереями чи культурними центрами, перетворюються на руїни або комерційні офіси без жодного історичного сліду.
Механізм без механізму
За законом, кожна пам’ятка повинна мати охоронний договір між власником та органом охорони культурної спадщини. Саме він визначає, хто відповідає за утримання, реставрацію та охорону будівлі.
Але в Івано-Франківську ситуація парадоксальна: відділ охорони культурної спадщини не має делегованих повноважень на укладання договорів; облік укладених угод не ведеться; контроль за виконанням умов відсутній.
Іншими словами, влада передає відповідальність самим власникам, а відділ обмежується роз’яснювальною роботою.
Як виглядає «збереження» на практиці
Шевченка, 1 — будинок, де приймали рішення про об’єднання УНР і ЗУНР
Ця споруда 1913 року — одна з перших залізобетонних у місті, створена архітектором Ф. Янушем. Тут колись працював кінотеатр «Австрія», у стінах якого ухвалили історичне рішення про об’єднання українських республік.
Сьогодні будинок — спільна приватна власність мешканців і підприємців. Але охоронного договору на нього немає.
Січових стрільців, 7 — архітектурна пам’ятка, що стала заручником ОСББ
Більше ніж сторічна кам’яниця, пам’ятка місцевого значення. Мешканці неодноразово зверталися по допомогу через аварійний стан будинку. Частково охоронний договір укладено лише на одну квартиру. Решта власників ігнорують обов’язок.
Галицька, 2 — колишня дирекція залізниці, нині корпус медуніверситету
Цей чотириповерховий колонадний будинок 1894 року зберігає риси віденського класицизму. Це державна власність, але навіть тут охоронний договір відсутній. Будівля у задовільному стані лише завдяки використанню університетом.
Січових стрільців, 3 — ще одна мовчазна пам’ятка
Дані про її стан або охоронний договір відсутні. Органи культури відповідають: «Повідомлень про загрозу руйнування не надходило».
Таким чином, маємо типову ситуацію: немає договорів, перевірок, судів і санкцій.
Позитивні приклади: коли громада діє
Попри складну ситуацію, є випадки, коли громадські ініціативи або приватні інвестори демонструють зовсім інший підхід.
Так, реставрація ратуші стала прикладом успішного партнерства міста і музею — об’єкт відновлено, він функціонує як центр культури. Будинок на Валовій, де завдяки небайдужим мешканцям вдалося зберегти автентичний фасад, показує, що спільні зусилля громади можуть замінити байдужість чиновників. Також в останні роки зросла роль краєзнавців, архітекторів і волонтерів, які документують стан пам’яток, ведуть онлайн-карти руйнувань і тиснуть на владу через медіа.
Ці приклади доводять: без активної участі громади жоден закон не спрацює.
Пам’ятка як обличчя міста
Кам’яниці на вулиці Шевченка, старі фасади Галицької — це не просто архітектура. Це візуальна ідентичність Франківська, його пам’ять, емоція і гордість. Коли руйнується стара будівля, ми втрачаємо не цеглу — ми втрачаємо шматок себе.
Охорона культурної спадщини — це інвестиція в майбутнє. Відновлений будинок стає місцем туризму, бізнесу, культури. Він підвищує цінність району, формує імідж міста, виховує повагу до історії у дітей.
Культурна спадщина — це серце міста. І чи буде воно битися — залежить від усіх нас.