Прикарпаття здавна славиться активною громадянською позицією своїх жителів. Та особливо яскраво на цьому тлі вирізняються жінки — сміливі, освічені, небайдужі. Саме тут, ще на початку XX століття, українки першими на теренах Галичини заявили про себе як про політичну силу. Вони боролися за виборчі права, участь у громадському житті, рівність. Їхній приклад надихав українок і далеко за межами рідного краю, пише yes-frankivsk.com.ua.
Так, в історії української діаспори є чимало гідних постатей, однак історія життя Марії Бек — особлива. Вона стала першою українкою-адвокаткою у США, першою жінкою в міській раді Детройта, а згодом — першою жінкою, яка виконувала обов’язки мера цього великого міста. Її називали “Lady of Firsts” — “Леді з Перших”, і не дарма. Її шлях — це зразок самовідданого служіння громаді, боротьби за права жінок і любові до України, попри тисячі кілометрів від рідного коріння.
Дитинство між двома континентами
29 лютого 1908 року в містечку Форд-Сіті, штат Пенсильванія, в родині українських емігрантів з Лемківщини народилася Марія Бек — жінка, якій судилося зробити історичний прорив у громадсько-політичному житті Сполучених Штатів Америки. Вона увійшла до історії як перша жінка, обрана до міської ради Детройта, та залишалася її незмінною очільницею протягом двох десятиліть. Її ім’я назавжди вписане у залу слави міської ради Детройта, а також до списку видатних жінок штату Мічиґан.
Хоча Марія народилася у США, її виховання проходило в глибоко українському дусі. В родині дотримувалися традицій, берегли культуру, говорили українською мовою. Батьки дуже хотіли, щоб діти зростали з усвідомленням своїх коренів. І коли Марії виповнилося 13 років, вони прийняли незвичне рішення: відправити доньку разом із молодшим братом Іваном на навчання в Україну, в рідну Коломию — міста, яке на той час було осередком активного культурного та національного життя.
У Коломиї Марія навчалася в жіночій гімназії, стала членкинею пластового куреня імені Орисі Завісної. Також брала уроки танцю у видатного балетмейстера Василя Авраменка і навіть писала вірші.
Жила в родині гімназійного викладача й активно брала участь у громадському житті. Саме тут формувався її характер: відповідальність, лідерство, дух служіння громаді. Українське середовище дало Марії не лише знання, а й глибоку внутрішню силу, що стане основою її майбутньої кар’єри у США.
Педагогіка, мандоліна і закон
У 1925 році Марія разом із братом повернулися до США. Тут вона обрала шлях освіти та самореалізації, який для жінки-емігрантки на той час був особливо складним. У 17 років Марія вступає до Пітсбурзького університету, де здобуває ступінь бакалавра. Паралельно з навчанням вона разом з братом Іваном стали співзасновниками недільних шкіл українознавства для дітей. Вони працювали вчителями: двоє дітей навчала Марія, ще двох — Іван. Викладаючи дітям, застосовувала новаторський підхід: окрім мови й історії, навчала співу, народних танців, інсценізацій, гри на мандоліні — всього того, чого навчилася в Україні. Ці школи стали дуже популярними.
Паралельно Марія вступає на юридичний факультет того ж університету й у 1944 році здобуває докторський ступінь з правничих наук. Вона стала першою українською жінкою-адвокатом у США — ще один важливий крок на її шляху до суспільного визнання.
Політика і вплив
У 1949 році Марію Бек обирають до міської ради Детройта. Це — історичний момент: вона стає першою жінкою, що зайняла таку посаду. А вже через десять років — першою жінкою, яка виконувала обов’язки мера Детройта. Вона обіймала цю посаду протягом 20 років, ставши справжнім символом впливової жінки у політиці США.
Марія Бек дбала про екологічний стан міста, зокрема про якість питної води. Вона опікувалася збереженням архітектурної спадщини, підтримувала соціально вразливі верстви населення, опікувалася інтернатами для чорношкірих дітей та активно розвивала молодіжний спорт як засіб профілактики правопорушень.
Марія активно підтримувала права національних меншин. Вона першою призначила афроамериканську жінку до Ради наглядачів Детройта — у 1950-х роках, коли расизм у США ще був поширеним явищем. Це стало революційним кроком, що випередив час і відкрив двері для майбутніх змін.
Жінка відзначалася не лише професіоналізмом, а й тонким розумінням моральної атмосфери в колективі. У міській раді, де переважали чоловіки, вона впровадила “скриньку лихослів’я”: за кожне лайливе слово депутати повинні були класти до неї гроші. Навіть за легкі вислови типу “чорт забирай” треба було платити долар. Зібрані кошти йшли на благодійні проєкти. Цей крок підкреслював її прагнення до культури діалогу, етики влади та турботи про суспільне благо.
Про Україну
Марія Бек залишила надзвичайно глибокий слід у житті української діаспори. Ще у 1933 році вона стала засновницею 26-го відділу Союзу українок Америки, активно долучаючись до формування жіночого руху серед українців у США. У 1932–1934 роках вона редагувала український журнал “Жіночий світ”, до якого також писала сама під псевдонімом Маруся Синенька. Хоча це видання проіснувало недовго, воно стало своєрідною стартовою платформою для подальшого розвитку жіночої преси в еміграції — журнали “Наше життя” та “Українські зорі”. Бек також співпрацювала з українською газетою “Вільне слово” у Торонто.
Окрім журналістської діяльності, Марія Бек була активною організаторкою культурних ініціатив. Одним із найгучніших її проектів стала організація українського павільйону на всесвітній виставці “Прогрес сторіччя” в Чикаго у 1933–1934 роках — безпрецедентна подія для української діаспори, яка дала можливість презентувати на світовій арені самобутню культуру поневоленого народу.
Марія також заснувала кілька літературних конкурсів, названих її іменем, а ще — Українську літературну премію, яка діє й донині. Вона цікавилася сучасною українською літературою і підтримувала митців у вигнанні. Так, у 1959 році видатний український письменник Іван Багряний особисто вручив їй примірник свого роману “Тигролови”, що стало знаком глибокої взаємної поваги.
У 1970 році Марію Бек обрали віце-президенткою українського уряду в екзилі, а вже через чотири роки вона стала виконавчою директоркою Укрінформбюро — структури, яка представляла інтереси української громади в США на найвищому державному рівні. Її зусилля були спрямовані на інформування американського політикуму про становище України, яка залишалася під радянським контролем. За її активну роботу на міжнародній арені українська громада називала її “борцем за свободу”.
Бек відзначалась блискучим ораторським даром і мала прізвисько “златоуста”. У своїх численних виступах вона часто нагадувала світові про Україну, про її боротьбу, і закликала не залишатися байдужими до долі її народу.
Справжнім скарбом для української культурної спадщини стало інтерв’ю, яке Мері Бек провела у 1983 році з видатними діячами Капели бандуристів імені Тараса Шевченка — композитором і диригентом Григорієм Китастим, а також Євгеном Цюрою, Гаврилом Махинею та Петром Китастим. Цей відеозапис є цінним документом про мистецьке життя діаспори і доступний для перегляду на YouTube.
У 1980-х роках Марія Бек приїжджала до Канова, на могилу Тараса Шевченка, а в 2003 році відвідала Україну знову — вже як почесна гостя VIII Світового конгресу українців, де отримала медаль Святого Володимира — найвищу громадську відзнаку.
Життя, яке варте книги
Навіть у похилому віці, коли Мері Бек уже відійшла від активної політичної діяльності, вона залишалася знаковою постаттю в американському суспільстві. Її авторитет і заслуги були настільки вагомими, що з нагоди її 85-річчя вітання їй надіслали чотири президенти США: Джеральд Форд, Джиммі Картер, Рональд Рейган і Джордж Буш. Таке унікальне вшанування підтвердило, наскільки високою була її репутація не лише серед української громади, а й на рівні національної політики.
Крім того, Мері Бек отримала почесне громадянство в низці великих міст — Балтимора, Сан-Франциско, Лос-Анджелеса, Вінніпеґа і Сіднея, що підкреслює міжнародне визнання її внеску в розвиток громади, міжкультурний діалог і підтримку української ідентичності в світі. Шану їй віддали і в українській діаспорі та в Україні — Марія нагороджена відзнаками уряду УНР в екзилі та Світового конгресу українців.
Марія Бек померла 30 січня 2005 року у віці 96 років. Її поховали поруч із братом Іваном на православному кладовищі в Саут-Баунд-Брук (штат Нью-Джерсі) — одному з головних меморіальних центрів української діаспори у США.
ЇЇ життя — приклад того, як глибоке коріння та відкритість до світу можуть творити великі зміни. Вона залишила після себе не лише пам’ять, а й надію, що одна жінка, озброєна освітою, завзяттям і любов’ю до своєї культури, може змінити і Америку, і ставлення світу до України.