Військовий аеродром Івано-Франківська — один з ключових авіаційних об’єктів заходу України, чия історія відображає понад століття розвитку авіації в регіоні, пише yes-frankivsk.com.ua. Від перших демонстраційних польотів над Станіславовом у 1912 році до бойового застосування української авіації під час сучасної війни це летовище неодноразово змінювало своє призначення, залишаючись важливим стратегічним вузлом.
Його розвиток проходив через епохи світових воєн, міжвоєнного розвитку інфраструктури, радянського військового гарнізону та становлення авіації незалежної України. Сьогодні це не лише частина історичної спадщини міста, а й діючий елемент системи оборони держави, що продовжує виконувати свою головну місію — захищати українське небо.
Перший політ над Станіславовом
Історія авіації Станіславова розпочалася влітку 1912 року, коли над містом уперше з’явився літак. Польський пілот Міхал Скіпіо дель Кампо на аероплані французького типу «Моран» здійснив кілька кіл над міським парком і пролетів у напрямку Загвіздя.
Політ тривав лише кілька хвилин, проте став справжньою сенсацією для містян. У той час авіація лише зароджувалася, а межа між цивільними та військовими літаками була доволі умовною. Тому цей демонстраційний політ вважають символічним початком авіаційної історії міста.
Від перших літаків до створення військового аеродрому
Уже під час Першої світової війни небо над Станіславовом заповнили бойові літаки. Галичина опинилася в зоні протистояння між Австро-Угорщиною та Російською імперією, а авіацію активно використовували для розвідки, коригування артилерійського вогню та виконання бойових завдань.
Саме тоді стало очевидно, що місто має вигідне розташування для розвитку авіаційної інфраструктури. Після війни, коли Станіславів увійшов до складу Польщі, розпочалася робота над створенням власного летовища.
Важливу роль у цьому процесі відіграла Ліга повітряної та протигазової оборони (LOPP). Після кількох років обговорень місце для аеродрому обрали поблизу колишньої в’язниці «Діброва». Будівництво стартувало у 1934 році, а вже восени 1936-го місто отримало сучасне на той час летовище з ґрунтовою злітно-посадковою смугою, ангарами, складом пального, адміністративними будівлями та житлом для персоналу.
Відкриття аеродрому стало знаковою подією для всього регіону. Відтоді Станіславів офіційно з’явився на авіаційній карті міжвоєнної Польщі.
Аеродром, школа пілотів і перші літаки міста
Справжній розвиток летовища розпочався у 1937 році, коли Станіславів отримав власні літаки RWD-8 та RWD-13. На базі аеродрому відкрили школу пілотів LOPP імені генерала Тадеуша Каспшицького, яку вважали однією з найкращих у Польщі.
За кілька років тут підготували понад дві сотні льотчиків. Аеродром став не лише навчальним центром, а й важливим осередком авіаційного життя регіону. Наприкінці 1930-х років місто вже мало розвинену інфраструктуру, власний парк літаків і систему підготовки авіаторів.
Друга світова війна: аеродром у вирі повітряних боїв
Напередодні Другої світової війни летовище Станіславова було важливим елементом польської авіаційної системи: тут діяла школа пілотів, базувалися навчальні та військові літаки, а інфраструктура поступово розширювалася. У 1939 році війна різко перервала цей розвиток.
Перші удари по аеродрому завдала німецька авіація, намагаючись знищити польські літаки ще на землі. Частину техніки було втрачено, однак окремі машини вціліли в ангарах. Після вступу до регіону радянських військ аеродром перейшов під їхній контроль і став частиною військової інфраструктури Червоної армії.
У цей період над Прикарпаттям відбувалися поодинокі повітряні бої, зокрема між польськими винищувачами та радянськими бомбардувальниками.
У червні 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР, Станіславів знову опинився в центрі бойових дій. Радянські винищувачі І-153 «Чайка» зазнали масованих ударів Люфтваффе: значна частина авіації була знищена на землі, хоча льотчики продовжували чинити опір у повітрі. Уже влітку 1941 року радянські війська залишили місто.
Після цього аеродром зайняли німецькі війська, які відновили інфраструктуру та використовували його як стратегічну базу для винищувачів і бомбардувальників на східному фронті. У 1944 році, під час наступу Червоної армії, летовище стало ареною інтенсивних повітряних боїв і зазнало значних руйнувань під час відступу німців. Після визволення міста в липні 1944 року аеродром втратив боєздатність, але залишився ключовим стратегічним об’єктом регіону.
Від повоєнного гарнізону до ери реактивної авіації
Після визволення Станіславова влітку 1944 року аеродром перебував у критичному стані. Під час відступу німецькі війська пошкодили злітно-посадкові смуги та частину інфраструктури, однак стратегічне значення летовища було настільки важливим, що його відновлення розпочалося практично одразу після завершення бойових дій. Уже влітку 1945 року сюди прибули нові авіаційні підрозділи, серед яких Третій гвардійський винищувальний авіаційний полк, переведений з Австрії.
Разом з літаками до міста прибули сотні військовослужбовців. Осередком їхнього життя став комплекс колишньої в’язниці «Діброва» на тодішній вулиці Пушкіна, нині — В’ячеслава Чорновола. Тут розмістили штаб, казарми, офіцерські гуртожитки, навчальні класи та інші об’єкти гарнізону. Саме звідси розпочалася нова сторінка в історії франківської авіації, яка на десятиліття визначила розвиток цілого району міста.
Перші післявоєнні роки були непростими. Авіаторам доводилося працювати в умовах нестачі ресурсів, ремонтувати приміщення та відновлювати інфраструктуру. Водночас гарнізон швидко перетворився на окремий світ зі своїми традиціями, розпорядком і особливою атмосферою. Щодня військові вирушали на аеродром, де проходили польоти, технічне обслуговування літаків та бойову підготовку.
З часом льотчики стали помітною частиною міського життя. У повоєнному Станіславі професія пілота вважалася однією з найпрестижніших. Водночас служба залишалася надзвичайно складною і небезпечною.
У 1948 році на франківський аеродром прибув 192-й винищувальний авіаційний полк, озброєний літаками Ла-7. Незабаром почалася нова епоха в історії авіації — реактивна. На початку 1950-х років льотчики освоїли винищувачі МіГ-15 та МіГ-17, які відкривали зовсім інші можливості, але водночас вимагали значно вищого рівня підготовки. Перехід на реактивну техніку супроводжувався аваріями та катастрофами. Ціна технологічного прогресу була високою, однак саме в цей період Івано-Франківськ остаточно закріпився як один із головних центрів військової авіації заходу України.
У роки Холодної війни значення аеродрому лише зростало. Місто стало важливою ланкою системи повітряної оборони західних кордонів СРСР. Летовище модернізували, розширювали його інфраструктуру та оснащували новими літаками. У 1968 році частина підрозділів, пов’язаних із франківським гарнізоном, брала участь в операції «Дунай» у Чехословаччині, а вже наступного року тут сформували 126-й винищувальний авіаційний полк із літаками МіГ-21.
Після його передислокації до Монголії на аеродромі створили 145-й винищувальний авіаційний полк. Саме він став основою подальшого розвитку місцевої авіації. Наприкінці 1970-х років на летовищі діяла так звана «чеська стоянка», через яку проходили навчально-тренувальні літаки L-39. А в 1982–1983 роках частина особового складу полку брала участь у бойових діях в Афганістані.
Новий етап настав у грудні 1984 року, коли до Івано-Франківська прибули винищувачі четвертого покоління МіГ-29. На той час це були одні з найсучасніших бойових літаків у світі. Франківський полк став лише третьою частиною в усьому Радянському Союзі, яка отримала нову техніку.
Незалежність України: нова місія
Розпад СРСР став переломним моментом і для військового аеродрому Івано-Франківська. На початку 1990-х тут базувалися два винищувальні полки, зокрема 114-й, переведений з Чехословаччини разом з літаками МіГ-29.
У січні 1992 року особовий склад склав присягу на вірність Україні. Це був складний, але визначальний крок — перехід від радянської військової системи до формування Збройних сил незалежної держави. Попри кризові 1990-ті, аеродром зберіг стратегічне значення.
114-та бригада тактичної авіації
У 2002 році 114-й полк реорганізували у 114-ту бригаду тактичної авіації — головного правонаступника франківської авіаційної традиції. До її складу увійшли льотчики, інженери та служби забезпечення.
Основним літаком залишився МіГ-29, який і надалі виконував завдання з охорони повітряного простору. У 2005 році бригада вперше заступила на бойове чергування, ставши постійним елементом системи ППО України.
Після 2014 року, з початком російської агресії, авіація перейшла в режим підвищеної бойової готовності. Льотчики бригади виконували завдання з прикриття повітряного простору та підтримки операцій на сході. Винищувачі остаточно перестали сприйматися як техніка мирного часу — вони стали символом оборони держави.
Повномасштабне вторгнення Росії стало найважчим випробуванням. Від перших днів війни особовий склад працює у режимі постійної бойової готовності, забезпечуючи захист українського неба. Зараз на базі бригади сформовано кілька рот льотчиків і мобільних груп: частина воює в небі, а частина забезпечує бойові дії на оборонних рубежах.