Українська боротьба з росією триває вже понад століття — і в родині Арсеничів це не просто слова. Для 25-річного мінометника Василя з позивним «Зірка» ця війна стала продовженням справи його прадіда, Миколи Арсенича, керівника Служби безпеки ОУН. Їхня сім’я з покоління в покоління стояла на захисті України — від лісів підпілля до сучасних окопів. Для Василя ця спадковість — не романтика минулого, а жива відповідальність перед тими, хто ніколи не скорився імперії, пише yes-frankivsk.com.ua.
Микола Арсенич: націоналіст до фанатизму
Микола Арсенич – легендарна постать в історії ОУН. Голова Служби безпеки організації з 1941 року, він став ключовою фігурою у боротьбі проти радянської влади. Вступивши до ОУН у 1929 році, Арсенич був товаришем Степана Бандери та від самого початку належав до націоналістичного крила організації. Після розколу ОУН на бандерівців і мельниківців він приєднався до ОУН-Б, а вже у квітні 1941-го Бандера призначив його керівником Служби безпеки.
21 січня 1947 року поблизу села Жуків на Тернопільщині радянські спецслужби розпочали операцію з його ліквідації. Ліс було оточено сотнями чекістів. Криївку Арсенича виявили 23 січня. Охоронець вибіг, почав стріляти, а зрозумівши безвихідь – підірвав себе гранатою. Микола Арсенич, усвідомлюючи неминучість полону та репресій, застрелив дружину Ганну, зв’язкову Стефанію Галушку, облив усе гасом, підпалив документи і вчинив самогубство.
Для радянських спецслужб він залишався надважливою ціллю протягом двох років. В ОУН Арсенич навчав підлеглих: «Учіться пізнавати душу людини, вмійте вислухати думки інших. Не плекайте ненависть, бо ненависть позбавляє логіки». Проте, боронячи організацію, доводилося діяти безжально: внутрішні «чистки» 1943–1945 років знищили тисячі агентів радянської влади і внутрішньо нелояльних членів ОУН.
Микола Арсенич – символ рішучості та самопожертви, постать, що визначила бойовий дух наступних поколінь його родини. Його життя і смерть стали уроком про ціну свободи і непохитність у відстоюванні національної ідеї.
Михайло Арсенич: від волонтера до військового капелана
Через десятиліття після подій в ОУН, нащадки Миколи продовжували боротьбу у нових формах. Його син, Михайло Арсенич, обрав служіння не зброєю, а духом – став священником Української греко-католицької церкви. Проте, війна 2014 року змусила його стати безпосереднім учасником подій на Донбасі.
24 серпня 2014 року Михайло потрапив у полон під Волновахою. Він і ще кілька волонтерів, які возили на фронт продукти та амуніцію, були зв’язані й вивезені до Донецька. Близько місяця полонені перебували у будівлі колишньої СБУ, зазнаючи побоїв та психологічного терору. Росіяни застосовували методи залякування, водячи полонених на «розстріли» кілька разів на день. Завдяки обміну полоненими 28 серпня 2014 року Михайла визволили.
Його досвід у полоні, а також волонтерська діяльність стали мотивом для наступного покоління – для його сина Василя. Михайло продовжив служіння в церкві та військове капеланство, надаючи моральну підтримку військовим і родинам загиблих. Його історія показує, що боротьба за Україну не завжди потребує зброї, але завжди потребує мужності й стійкості.
Василь Арсенич: від «військового пірата» до мінометника
У 19 років Василь Арсенич, під впливом родинної історії, приєднався до організації «Тризуб» і разом із кількома друзями вирушив на фронт, щоб отримати бойовий досвід. Початкова поїздка до Маріуполя була організована через ДУК «Правий сектор».
Василь називає свій досвід «військовим піратством». Спершу вони навчалися, адаптовувалися до умов фронту, а згодом брали участь у бойових завданнях. Під час перших виїздів він був піхотинцем, здобуваючи навички, які знадобилися йому пізніше у повномасштабній війні.
Після початку повномасштабного вторгнення росії, 23-річний Василь долучився до територіальної оборони села Нижній Березів на Івано-Франківщині. Він навчав місцевих тероборонівців поводженню зі зброєю та наданню першої домедичної допомоги. 8 березня 2022 року Арсенич приєднався до батальйону «Карпатська Січ», беручи участь у боях за Київщину, зокрема в обороні Бучі, Ірпеня та Гостомеля.
У червні 2022 року Василь став мінометником. Незважаючи на критичний дефіцит боєприпасів, він і його побратими забезпечували підтримку піхотних підрозділів на різних напрямках фронту: Херсонщина, Харківщина, оборона Бахмута, Сіверський напрямок. Під час бойових дій на Сіверщині вони зіткнулися не лише з ворогом, а й з побутовими труднощами – від напливу мишей у бліндажах до безсонних ночей на постах.
Василь Арсенич не планував бути військовим, але російська агресія не залишила йому вибору. Нині він налаштований воювати до перемоги і не виключає, що залишиться у війську після неї. Його бойові історії переплітаються з життям побратимів, які також намагаються вижити й зберегти людяність у пеклі війни.
Родинна лінія боротьби: три покоління проти одного ворога
Сім’я Арсеничів – приклад безперервної боротьби проти російського впливу та агресії. Перші покоління брали участь у визвольних рухах ОУН-УПА, їхні життя були під загрозою через репресії радянських спецслужб. Друге покоління продовжувало боротьбу у формі волонтерства та військового капеланства на Донбасі. Третє покоління, представлене Василем Арсеничем, уже активно бореться на фронті в складі Збройних Сил України, застосовуючи набуті навички та бойовий досвід.
Ця історія не лише про зброю та бойові дії. Вона про цінності, виховання, передачу патріотичного духу і готовність стояти за своє. Для Арсеничів війна проти росії – не абстрактна історична тема, а реальність, яку вони переживають щодня.
Пам’ять і спадок
Родинна пам’ять про боротьбу Миколи Арсенича формує моральні орієнтири для нащадків. Василь з дитинства чув розповіді про героїчні вчинки пращурів, про страждання та самопожертву. Ці наративи визначили його життєвий шлях: від студента до добровольця, а згодом до мобілізованого мінометника.
Крім того, досвід Михайла Арсенича у полоні показав ціну мужності та важливість моральної підтримки. Це навчило наступне покоління не лише воювати, а й розуміти справжню ціну свободи, відповідальності й солідарності з побратимами.
Війна триває
На сьогодні родина Арсеничів продовжує боротьбу, незважаючи на всі втрати та небезпеки. Василь воює на Донеччині, його батько, брат і чоловік сестри теж на фронті. Минуле та сучасне переплетені: ті самі території, ті самі виклики, той самий ворог – росія.
Для Арсеничів війна – це спадок, що передається з покоління в покоління. Вони є живим прикладом того, як сімейні історії впливають на вибір, формують характер та визначають, хто ти є в історичному контексті.
Історія родини Арсеничів – це більше ніж біографія окремих людей. Це історія боротьби українців проти імперського тиску Росії впродовж століття. Вона демонструє, що свобода не приходить сама, її треба відстоювати, іноді ціною власного життя.
Покоління Арсеничів не просто пам’ятають минуле – вони його продовжують у сучасній війні за незалежність України. Сто років боротьби, три покоління, одна незмінна мета – свобода і незалежність. І поки триває війна, історія Арсеничів пишеться далі.
