Руслан Ганущак став символом української мужності та професіоналізму у документуванні історії. Він поєднував у собі роль фотографа, журналіста, документаліста і військового, а його життя тісно перепліталося з ключовими подіями країни. У грудні 2013 року Руслан опинився на Майдані, де його об’єктив фіксував найважливіші моменти Революції гідності: розгін протестувальників, штурм 18 лютого 2014 року та пожежу у Будинку профспілок. Його кадри стали невід’ємною частиною документальної історії України і використовувалися у судах, на міжнародних платформах та у фільмах, як-от «Зима в огні», пише yes-frankivsk.com.ua.
У серпні 2014 року, коли країна опинилася на порозі війни, Руслан приєднався до батальйону «Азов». Як військовий журналіст він фіксував бойові дії в Іловайську, Широкиному, Гранітному, Бердянському, Мар’їнці та проводив інтерв’ю з бійцями, відтворюючи їхній досвід для історії. Його прагнення показати правду не обмежувалося короткими сюжетами — він знімав документальні стрічки, серед яких «Два дні в Іловайську» та «Брат за брата», остання про грузинських добровольців, що воювали на боці України.
Народження та формування особистості
Руслан Ганущак народився 14 квітня 1970 року на Прикарпатті. Його дитинство пройшло у Івано-Франківську та в родинному обійсті в селі Рибне Косівського району. Він був наймолодшим у сім’ї, мав брата і трьох сестер. Батьки пройшли політичні концтабори Воркути, але змогли зберегти любов одне до одного, до рідного краю та традицій. Ця сімейна атмосфера стала фундаментом для формування світогляду Руслана, його поваги до історії, мистецтва та людської гідності.
З раннього віку Руслан проявляв цікавість до техніки, музики та природи. Він із захопленням слухав «Юного техніка», навчався гри на скрипці та освоював радіо у шваґра. Любов до природи привела його у подорожі рідними Карпатами та на Львівщину. Навички майстрування, терпіння та самостійність закладалися ще у дитинстві, а виховання через працю, любов до краси та людської праці сформували його характер.
Його сім’я дбала про духовний і культурний розвиток: музика, література, історія краю, майстерність у ремеслі — усе це створювало у Руслана непохитну внутрішню опору. Від матері він отримав смак до деталей та гармонії, від батька — інтелектуальну та моральну опору. Ця гармонія згодом проявилася у його мистецькій та журналістській діяльності.
Студентські роки та професійний шлях
Після школи Руслан закінчив радіомонтажне училище, потім, після служби в армії, вивчав радіофізику у Чернівецькому університеті. Проте його справжньою пристрастю стала операторська справа: він знімав природу, людей, події, розвиваючи вміння фіксувати момент у його унікальній, документальній формі. Самостійне навчання, експерименти з камерою та робота з живими сюжетами сформували його стиль — спокійний, точний, без пафосу, але глибоко емоційний.
Згодом він заснував родину: зустрів Олександру, одружився у 2003 році в унікальних вишитих сорочках і став батьком доньки Іринки. Родина стала центром його життя, а водночас місцем, де формувалися його цінності: любов до України, патріотизм, відповідальність, турбота про інших.
Майдан і народження документаліста
У грудні 2013 року Руслан потрапив на Майдан, де став одним із тих, хто фіксував переломні події революції. Спершу він допомагав підтримувати порядок, але швидко зрозумів, що його внесок може бути вагомішим через камеру. Саме він знімав розгін і штурм 18 лютого 2014 року, початок пожежі у Будинку профспілок та моменти загибелі Героїв Небесної Сотні. Його відео стало не лише історичним свідченням, а й доказом у судах щодо злочинів режиму, частиною фільму «Зима в огні».
Поранення у стегно під час сутичок на Грушевського не зупинило Руслана. Він усвідомлював цінність своєї роботи: кожен кадр — свідчення правди, яку потрібно передати світу. Його об’єктив бачив не лише страждання, а й силу людей, які боролися за свободу, формуючи у ньому розуміння місії документаліста як невід’ємної частини історії.
Волонтерство та батальйон «Азов»
У серпні 2014 року Руслан приєднався до батальйону «Азов». Спершу як військовий журналіст, він документував бойові дії в Іловайську, Широкиному, Гранітному та Мар’їнці. Його роботи фіксували правду війни, а колеги відзначали його спокій, професіоналізм і здатність знімати навіть у екстремальних умовах.
У пресслужбі «Азову» Руслан навчав колег витримки, уважності до деталей та етичного підходу до репортажу. Він створював документальні стрічки, серед яких «Два дні в Іловайську» та «Брат за брата», що зберегли свідчення про подвиги та втрати добровольців. Для Руслана важливо було не лише показати війну, а й донести до світу людську історію та моральну відповідальність.
Його спокій та уміння залагоджувати конфлікти допомагали вижити у напруженому середовищі, а любов до музики та гірських подорожей підтримувала команду у моральному стані. Кава та прості ритуали ставали символом стабільності у хаосі війни.
Війна 2022 року і служба у ЗСУ
Після повномасштабного вторгнення Руслан долучився до ЗСУ у підрозділ «CODE 9.2» 92-ї окремої штурмової бригади. Він був старшим сержантом, водієм HMMWV ударних дронів, брав участь у бойових операціях на Курщині. Руслан поєднував професіоналізм військового з чуттям документаліста: навіть під обстрілами він фіксував моменти життя, природи та людяності на війні.
Його підхід до бойових завдань відзначався дисципліною та стриманістю. Він вважав, що важливіше вижити, зберегти команду та показати правду війни світу, ніж шукати геройських моментів для власного пафосу. Саме так він жив і працював до останнього дня.
Людина та сім’я
Попри участь у бойових діях і ризик для життя, Руслан залишався відданим сім’ї. Він навчив доньку Ірину любові до України, повазі до людей, умінню насолоджуватися життям та цінувати момент. Дім Руслана був наповнений музикою, мистецтвом та атмосферою тепла. Він умів поєднувати військову дисципліну і турботу про близьких, залишаючись взірцем гідності та людяності.
Він показував, що патріотизм не лише у бойових діях, а й у повсякденному житті: у підтримці інших, у захисті істини, у фіксації історії. Саме цим він залишив у спадок не лише кадри війни, а й моральний компас для рідних і колег.
Пам’ять та спадщина
11 січня 2025 року Руслан загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Никольський Суджанського району Курської області. Його прощання відбулося на Майдані в Києві та Івано-Франківську, а поховали Героя на Алеї слави Івано-Франківського кладовища. Пам’ять про Руслана зберігається у виставках, меморіальних табличках та Фундації документалістики його імені.
Фундація Руслана Ганущака відзначає військових документалістів, операторів та журналістів, підтримує освіту дітей загиблих та сприяє розвитку воєнної документалістики в Україні. Це живе продовження його місії — показати правду війни, донести історію та навчити майбутніх поколінь не лише професіоналізму, а й людяності.
Руслан отримав численні військові та кінематографічні відзнаки, включно з медалями «Іван Сірко» та «Брат за брата», а також орденом «За мужність III ступеня». Його життя і творчість стали символом відповідальності, патріотизму і відданості своїй країні.
Руслан Ганущак залишив по собі не лише документальні свідчення війни, а й урок мужності, професіоналізму та людяності. Його життя — приклад того, як особистий вибір, любов до рідної землі та відданість правді можуть стати могутнім внеском у захист нації. Спогади, фільми, фотографії та Фундація Руслана нагадують, що навіть у найтемніші часи можна зберегти гідність, красу та сенс життя. Його місія продовжується у тих, хто вчиться бачити правду, фіксувати її та передавати наступним поколінням.
