Війна змінює людину, але не завжди здатна знищити її сутність. Коли навколо гримлять гармати, коли кожен день може стати останнім, у деяких людей пробуджується щось більше, ніж страх чи втома — потреба залишити слід. Малювати, створювати, жити наперекір смерті. Саме так живе 28-річний Михайло Остап’юк із Делятина, якого побратими називають просто — PICASSO, пише yes-frankivsk.com.ua.
Він — штурмовик, художник, тату-майстер і людина, яка навіть серед вибухів і сирен не випускає з рук пензля чи тату-машинки. Його історія — про те, як мистецтво стає зброєю, а творчість — актом опору.
Дитинство
Михайло народився й виріс у багатодітній родині в мальовничому Делятині, де Карпати сходяться з небом. Він — сьома дитина у сім’ї Остап’юків. Малювати почав змалечку: спершу на шкільних зошитах, потім — на стінах старих сараїв, а згодом — на полотнах.
Його вчителі ще тоді відзначали, що має око художника — бачить світ не так, як інші. Після школи хлопець не пішов традиційним шляхом — замість стабільної професії обрав мистецтво. Малював ікони, оформлював храми, створював дизайнерські інтер’єри у кав’ярнях та відпочинкових закладах. Згодом почав працювати тату-майстром — і досить успішно, особливо у Києві, де мав стабільну клієнтуру.
Його роботи вирізнялись стилем і душею — у кожному татуюванні було щось особисте, тепле, справжнє. Але у 2020 році Михайло вирішив повернутися додому. У рідному Делятині він підписав контракт із місцевою військовою частиною. Каже, тоді ще не уявляв, наскільки цей вибір змінить його життя.
На передовій з пензлем і автоматом
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Михайло вже служив. Спершу — у тиловій частині, виконував завдання з логістики та забезпечення бойових підрозділів. Але спокійна служба не давала відчуття сенсу — він відчував, що має бути там, де найважче.
У травні 2023 року домігся переведення до 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Уже за кілька днів після прибуття — перші бої на Запоріжжі, під Оріховом. Підрозділ, у складі якого служив Михайло, потрапив під потужний артилерійський обстріл.
«Перший свист снаряда, що розірвався поруч, я не забуду ніколи. Ми ховались у погребах розбитих хат. Навколо горіли будинки. Я тоді вперше по-справжньому відчув страх і зрозумів, куди потрапив», — згадує воїн.
Страх, утім, не паралізував — навпаки, загартував. Дев’ять місяців штурмовик PICASSO воював на Запоріжжі. Бачив загибель друзів, сам пережив контузію, втратив побратима, з яким разом йшов у бій. Йому самому довелось вибиратись із засипаного бліндажа, коли за кілька хвилин до того по рації передали, що він — «двохсотий».
«Як я тоді вижив — не знаю. Напевно, Бог милував. Хтось дуже сильно за мене молиться», — каже він.
Мистецтво між вибухами
Війна не забрала в нього головного — здатності творити. Коли побратими дізналися, що Михайло — художник і тату-майстер, попросили зробити татуювання. Так у бліндажі народився «польовий тату-салон».
Між боями, під канонади гармат і свист дронів, PICASSO брав у руки машинку. На колінах — інструменти, поруч — свічка чи ліхтарик, замість фонової музики — гуркіт вибухів. І він малював на шкірі історії своїх побратимів.
«Ці візерунки не про моду. Вони про пам’ять, клятву, біль і віру. Коли роблю тату, ніби забуваю, що навколо війна. Це моя віддушина, і для хлопців теж», — каже воїн.
Його «клієнтами» ставали штурмовики, артилеристи, медики, дронщики, навіть офіцери. Для кожного — свій символ: тризуб, янгол, птах, імена дітей чи короткі фрази, які мають силу.
Одного разу Михайло набив побратиму з позивним Фукіс тату із пінгвіном, що тримає автомат і показує середній палець ворогу. Це стало символом його гумору й зухвалості — фронтової терапії, яку не заміниш нічим.
За дев’ять місяців на Запоріжжі PICASSO набив тату майже всім у підрозділі. І для кожного це було щось більше, ніж малюнок. Для декого — останній слід. «На жаль, багато тих, кому я робив тату, зараз уже немає. Декого впізнавали саме по татуюванню. Це найбільше болить», — каже він тихо.
Картини війни і миру
Після контузії Михайло проходив лікування. Але навіть під час реабілітації не зміг сидіти без діла. Малював — для себе, для благодійних аукціонів, для армії.
Одного разу створив копію картини словацького художника Радо Явора «Соняхи», присвячену Герою України Артему Абрамовичу. Волонтери продали її за 120 тисяч гривень і купили позашляховик для бійців на Покровський напрямок.
Навесні 2025 року PICASSO знову повернувся на фронт — цього разу у складі 216-го батальйону 125-ї окремої важкої механізованої бригади, на Сумщину. Тут він воював, писав і знову татуював побратимів — уже «на хаті», під час коротких перепочинків.
Після чергового масованого обстрілу Києва, коли загинули десятки мирних жителів, серед них діти, Михайло створив особливу картину — полотно, що зображає двох янголів із жовто-синіми крилами серед палаючих руїн.
«Це — мій біль. Як батька, мене роздирає ненависть до тих, хто вбиває дітей. Я писав її в окопі, під обстрілами, коли від вибухів розлітались фарби. Вона для мене, не для продажу. Це пам’ять і оберіг», — розповідає воїн.
Вижити, щоб створювати
Під час боїв на Сумщині група Михайла потрапила в оточення поблизу Рижівки. Декілька днів без води та їжі, під постійним контролем ворожих дронів. Коли ситуація стала безвихідною, четверо бійців вирішили йти на прорив.
«Ми помолились і вийшли. Дрони гуділи над головою, кулі сікли землю. Я ніколи так швидко не біг. Щойно вскочив у окоп — приліт, мене засипало землею. Але ми всі вийшли живими. Контужені, але живі», — згадує він.
Через кілька годин ту позицію ворог зрівняв з землею.
Після лікування Михайло повернувся до служби. Знову — тату, малювання, благодійні збори. Нещодавно створив нову картину, щоб допомогти зібрати кошти на сучасний протез для побратима, який втратив ногу.
Сила, що йде з дому
Найбільше джерело натхнення PICASSO — це його родина. Дружина Катерина, донечка Аня, синочок Іван і ще ненароджена третя дитинка, яку воїн мріє побачити після повернення. У Делятині на нього чекає мати, троє братів, три сестри й дев’ять племінників.
«Коли живеш на війні, починаєш інакше цінувати кожну дрібницю. Найдорожче — це час з рідними. Поважаю в людях простоту і доброту. Все інше — минає», — каже Михайло.
Його побратими кажуть, що коли він малює, навколо ніби стихає війна. У кожній лінії — спокій, у кожному кольорі — життя.
Після перемоги
Після війни Михайло мріє відкрити власний салон тату. Назве його символічно — «Бліндаж». Не просто як згадку про окопи, а як про місце, де люди віднаходять силу і відродження.
«У бліндажі ми вчилися виживати, тримати один одного, не втрачати людяності. Хочу, щоб мій “Бліндаж” став простором миру, пам’яті й творчості. Щоб кожен, хто зайде, відчув — життя триває», — каже він.
Історія Михайла Остап’юка — це більше, ніж розповідь про одного воїна. Це концентрований образ українського покоління, яке виросло в мирі, але стало до бою, коли на країну прийшла війна. Покоління, яке малює соняхи замість мішеней, але вміє тримати зброю.
Він — PICASSO українського фронту. Художник, що пише свої картини на полотнах і на шкірі, у серцях побратимів і у свідомості тих, хто вижив. Його творчість — це не втеча від війни, а її переосмислення. Бо навіть у найтемнішому бліндажі може народитися світло.