Під час німецької окупації Станиславів входив у дистрикт “Галичина”. І хоч окупаційна влада намагалась встановити власні порядки, Галичина отримала дещо ширші права та можливості. Особливо в культурно-освітньому процесі. Щодо соціального життя містян, тут діяло достатньо обмежень, пише yes-frankivsk.com.ua.
Національно-культурна політика
Окупаційний режим в дистрикті був порівняно м’якшим. На території Галичини діяли видавництва, гімназії, культурно-освітні та молодіжні організації, вищі навчальні заклади, спеціалізовані та народні державні школи.
Не перечили нацисти й щодо української мови, яку використовували поруч з німецькою. Вона стала, практично, урядовою в німецькому судівництві, шкільництві, самоуправі та допоміжній поліції. В управлінні Генеральної Губернії навіть створили український відділ, який займався роботою над видавництвом та перекладом законів, які діяли на території Галичини.
До слова, губернатор Отто Вехтер виходив з австрійської родини та мав певні сентименти до Галичини, яка раніше входила до Австро-Угорської імперії. Тому він був прихильником м’якого режиму, підтримував зв’язки з УГКЦ та українськими громадськими організаціями, дружив з митрополитом Андреєм Шептицьким та керівником УЦК В. Кубійовичем.
Трудові будні
Окуповані території повинні були забезпечувати Рейх робочою силою та харчовими продуктами. В Станиславській області люди мали установлену трудову повинність працювати від 18 до 60 років. Обов’язок працювати супроводжувався стягненням великої кількості податків та поборів.
Землі Станиславівщини давались селянам лише у користування, бо кращі території після війни повинні були перейти до німецьких колоністів. Селянам “замилювали” очі тим, що продукцію німці скуповували, а не відбирали. Хоча ціна була мізерною. Звичайно, за несплату податків, навмисне псування продукції, містян могли навіть стратити.
Були впроваджені громадські роботи. Хлопці до 15 років ставали на облік відділу праці. Чоловіків від 17 до 35 відправляли до будівельних служб. Через три роки та закінченні трудової повинності, видавалась довідка, яка допомагала швидше знайти роботу.
Робочий день тривав 12-14 годин. Кваліфіковані працівники на Станиславівщині отримували 300 злотих, некваліфіковані – 180. Німецьким працівникам, подекуди, платили у 9 раз більше. Премію на роботі видавали не лише грошима, але й алкоголем.
Низька заробітна плата призводила до нестачі взуття, мила, круп, хліба, цукру, м’яса, текстильних і господарських творів. На території Станиславівщини в 1942 було 22 тис. дітей, котрі потерпали від голоду. Втім, Український допомоговий комітет намагався організовувати народні кухні для потребуючих.
Громадсько-культурне життя
На перших порах, громадсько-культурне життя починало оживати. Діяли українські спілки художників, журналістів, письменників, театральних діячів, українська преса. Втім, реалії життя в окупації поступово приводили містян до тями.
Українці для німців були лише другим сортом. Німецька стала урядовою, а українська та польська допоміжною. Перейменували на німецький лад і назви міст: Станиславів – Станісляу, Львів – Лемберг, Коломия – Коломеа. Львів, за нацистською версією, був давнім німецьким містом.
Окупанти почали контролювати та визначати принципи діяльності театрів, літературних установ, кінотеатрів, музичних та образотворчих закладів, бібліотек, музеїв. Навіть преса стала контролюватись нацистами. Щоб провести концерт, збори, вистави, лекції, потрібно було спочатку отримати дозвіл німецької поліції.
Втім, театр під німецькою окупацією продовжував розвиватись. Причиною було те, що німці використовували вистави як психологічну розрядку для солдатів. Театри існували завдяки підтримці місцевих комітетів УЦК. До слова, театр Франка у Станиславові, під керівництвом О. Яковлєва був найкращим серед окружних театрів.
В ньому працювало 36 осіб. Балетмейстером був Я. Чуперчук. Діяв симфонічний оркестр з 30 людей. Ставили такі п’єси як : “Ой, не ходи Грицю”, “Ой, Морозе-Морозенку”, “Циганка Аза”, “Наталка Полтавка”, “Маруся Богуславка” та ін. Популярними були вистави для дітей: “Коза-Дереза” та “Лисичка-сестричка”.
Німці й українці, звісно, відвідували вистави в різні дні. Містянам відводились вівторок, середа, четвер та неділя. В дистрикті діяло 62 кінотеатри, з яких на Станиславівщині – 11. Кожного тижня відвідувачів чекала нова програма.
Коломийський театр теж був в хорошому стані. За 1941-1942 там поставили 179 вистав. Німецька преса навіть відзначила його хорошими відгуками та великим успіхом.
Кінематограф був ще одним аспектом культурного життя містян. Основними жанрами кіно були: документальні пропагандистські, художні фільми, нацистська кінохроніка німецькою мовою з українськими субтитрами.
Молоді подобалось відвідувати кінотеатри. Найпопулярнішим був фільм “Дівчина моєї мрії”. Перед кожним сеансом не обходилось без пропаганди величі німецької армії, розповіді про євреїв та небезпеки тифу.
Осередками українського організованого життя стали освітні товариства, в які входили священники, вчителі, службовці, тобто, вся свідома українська інтелігенція.
Соціальне життя під окупацією
Станиславів в окупації, як інші великі міста Галичини, став голодним, холодним та непривітним. На найкращих популярних закладах були таблички “nurfurdeutch” (тільки для німців). Німці, часто, глумились і з містянок. Була навіть сатирична пісня про невірну дівчину, що зв’язалась з нацистом.
В Станиславові діяла система харчових карток. Втім, норми на тиждень за кількістю вистачало на один день. Побутували й чорні ринки, де торгували харчовими картками. Легше було тим містянам, хто мав відношення до села.
Щодо громадського транспорту, їздили лише вантажні машини, водіями яких були німці. За хабар, переважно горілку, можна було доїхати у місце призначення.
Молодь з околиць намагалась перебратись в місто, щоб піти на науку та знайти роботу в поліції. Сільські юнаки та дівчата платили за житло харчами.
Процвітав ринок підробних документів. У містах Галичини та в Станиславові люди були змушені приховувати своє минуле чи національну ідентичність. Харчові картки виробляли на померлих. Злочинність теж процвітала. В місті крали, переважно, одяг та їжу.
Містяни гонили самогон. Це був один із методів заробити на прожиття та харчі. Втім, німці припинили таку діяльність, оскільки були стурбовані тим, що картопля, цукор та зернова продукція переробляються на самогон.
Спорт та дозвілля
В Галичині та місті спорт був гарно розвинутим. При наступі німці не пошкодили спортивну інфраструктуру. Особливо популярним був футбол. В роки німецької окупації на Галичині було 64 офіційних футбольних команди. Усі спортивні товариства самі себе утримували. Реалізовувалось це, завдяки членським внескам, нагородам після змагань та підсобним господарствам.
Легка атлетика теж розвивалась. Проводились крайові легкоатлетичні змагання, турніри з волейболу, баскетболу, чемпіонати з плавання. Також популярними були шахові турніри. На одному переможець отримав в нагороду фотоапарат від Кубійовича.
Відновила роботу і секція боксу. Тренування проходили кілька разів в тиждень. В Галичині найсильнішими клубами з боксу були: “Черник” зі Станиславова, Спортивне Товариство “Україна” зі Львова, “Чайка” та “Довбуш” з Калуша, “Поділля” з Тернополя. В 1943 проводився турнір з першості краю.
Спорт на Станиславівщині був представлений в повному обсязі. Спеціалізовані установи працювали за “тихої згоди німецької влади”. Великою подією в Галичині став кубок Кубійовича між футбольними командами.
Щодо фінансового питання, німці виділяли гроші лише на ремонт приміщень, інвентарю та спортивних споруд. Спортивні організації, переважно, були на самоутриманні. Значного розвитку спорт в регіоні набув завдяки УЦК та Відділу Молоді, який керував фізичним вихованням на Галичині. За короткий час український спорт розвинувся до масового рівня. Втім, відчуття контролю окупаційної влади від того не зменшилось.