Агітація, портрети Сталіна, Ворошилова та Молотова, мешканці Станиславова перед головною поштою з транспарантами та пряма вказівка за кого голосувати. 22 жовтня 1939 року на Народних Зборах у Львові було схвалено рішення про входження Західної України до складу СРСР. Втім, за 2 роки совєцька влада себе повністю дискредитувала. Тому, коли Галичину окупували німці, за москалями ніхто не плакав, пише yes-frankivsk.com.ua.
Ганс Франк у Станиславові
Радянська влада залишила по собі кривавий слід у вигляді масових арештів, страт, нав’язувань людям роботи в колгоспах, примусовою русифікацією, утисками церкви та порожніми стелажами в крамницях. Не дивно, що містяни видихнули, коли в Галичину зайшли німці.
Від них чекали змін на краще та вірили, що можливим стане відновлення України як держави. Втім, не варто було чекати добра від загарбника. Нацисти розділили Західну Україну на дві частини: дистрикт “Галичина” та райхскомісаріат “Україна”. Галичина була приєднана до польського Генерального Губернаторства.
Очолював губернію Ганс Франк, котрий був доктором права. В 1941, в жовтні, він приїхав відвідати Станиславів. Доктора Франка супроводжувала численна почесна варта. Вітали його містяни промовами, дарами, театральними виступами та багатим столом в ресторані.
Є фото, на якому зафіксований цей момент. Гансу вручають коровай, а він стоїть в оточенні очільника дистрикту “Галичина” Карла фон Ляша та станиславського окружного старости Гайнца Альбрехта. Радянські пропагандисти описували фото як “зустріч німецьких фашистів українськими буржуазними націоналістами”.
Зміни на “краще”
Члени Української народної міліції, в кількості 300 осіб, були прийняті в ряди німецької служби безпеки. Комендант Gestapo міста гауптштурмфюрер Ганс Крігер виголосив промову про майбутню співпрацю української міліції та німців. Промову радо прийняли, звучали німецький та український гімн, на трибуні майоріли два прапори.
Та недовго народ тішився. Перші обмеження почались із зазначення часу, коли містянам заборонялось бути на вулицях міста. Години розподілили між арійським населенням та жидівським.
Німці звільнили голову Обласної Управи І. Сем’янчука та радо взялись встановлювати нові порядки. Насамперед та, які стосувались політики щодо євреїв. На них нацисти мали купу планів.
Комісар Бо наказав, щоб усі ремісники, промисловці, торговці подавали заяви на дозвіл вести власну справу до Управи міста. За довідку, звісно, треба було платити. Євреям заборонили отримувати такий документ. Арійському населенню, до слова, взагалі заборонялось брати будь-які продукти в жидів. За непослух – кара.
На початку осені комісар Бо повідомив містян про зміни в назвах вулиць. Так, Сапіжинська стала вул. Гітлера, Блінського – вул. Поліції, пл. Міцкевича – пл. Хорста Весселя, Карпінського – вул. Гетова і т.д.
Потроху, спокійні часи для населення завершувались, а німці починали показувати, ким вони були насправді.
Гестапо
Нацистська поліція безпеки об’єднувала таємну державну поліцію – гестапо та кримінальну поліцію – кріпо. Гестапо влаштовувало каральні операції для жидів, ворогів рейху та гомосексуалістів. Кріпо відповідала за відловлювання кишенькових злодіїв, гвалтівників та грабіжників. СС райхсфюрера займалось шпіонажем та мало велику мережу з інформаторами.
За час німецької окупації орудувало кілька особливо жорстоких катів, відомих своїми розправами над жидами та підпіллям. Головним злодієм був Ганс Крігер, який опікувався станіславським староством. Він особисто брав участь в розстрілах, любив коштовності та гру на піаніно. Акція по винищенню євреїв “Синій понеділок”, масовий розстріл жидів на міському цвинтарі, коли вбили 10 тис. людей, – це були його рук справи. Допомагав йому орудувати Оскар Брандт – заступник Крігера.
Нацистам прийшла вказівка згори розпочати операцію “Blaumontag” по винищенню станиславських євреїв. Гестапо розташовувалось в кам’яниці по вул. Блінського (Сахарова, 15). Вхід строго охоронявся, а ті, хто потрапляв всередину, рідко повертався назад.
Серпневого недільного дня єврейську інтелігенцію почали викликати в Гестапо. Ті й гадки не мали, що на них чекало. Крігер та поплічники змушували присутніх ставати в шеренгу по троє, влаштовували допити, били присутніх, забирали речі.
В коридорах, де стояли єврейські лікарі міста, звуки патефона звучали в унісон із нелюдськими криками чоловіків та жінок. Порушників німецького уставу, Крігер розстрілював на місці. Деяких допитували та били прикладами, нацьковували псів. Коли жиди втрачали свідомість – Крігер завершував справу розстрілом.
Жорстоко знущались з рабинів. Їх обличчя запихали в пісуари, а тих, хто підіймав голову, били. Так кілька євреїв померло у вбиральні. Ще двох літніх жидів – жінку і чоловіка 70 років, після допитів, роздягли та змусили танцювати вальс до втрати свідомості. Перед виходом з приміщення, Крігер їх розстріляв.
Інтелігенцію, котра не з’явилась в Гестапо, без огляду на національність, систематично відловлювали, били та вивозили на розстріл в ліс за селом Павельче (Павлівка). Мертвих та ще живих вантажили як дрова на вантажівки, скидали в яму та засипали землею. За 6 днів «Blaumontag», було вбито 2865 єврейських інтелігентів. Хоч завдання було виконане в термін, нацисти продовжували акцію, в тому числі проти інших національностей.
В жовтні Крігер наказав підготувати єврейське кладовище. Викопали безліч могил. Цвинтар та територія навколо, площею 6 га, була обставлена колючим дротом в кілька рядів. Встановили кулеметні вежі з вартовими по периметру. На єврейське свято “Гошанг Рабах” нацисти зігнали 12 тис. євреїв в “Табір смерті”. Перед натовпом з’явився Крігер та виголосив, що на новому місці проживання всі цінності та пожитки будуть їм непотрібні. Наказав здати речі у загальний фонд.
Людей звозили на кладовище, підводили до ям та розстрілювали. Дітей закопували заживо, щоб економити патрони. Євреї в паніці мліли, намагались втекти та їх вбивали на місці. Дехто переповзав через колючий дріт, – там і залишався помирати. Того дня було страчено близько 10 тис. євреїв. За іншими даними, в живих залишилось кілька сотень з 12 тисяч.
Облава на виставі
Міський театр німці передали під українське правління. У театрі Франка, в листопаді 1943, відбувалась вистава “Шаріка” місцевого композитора Я. Барнича. В ній йшлося про любов дівчини зі Закарпаття та січового стрільця.
Зал був повний. Дивились виставу, практично, одні українці. Євреїв тоді винищили, а поляків не пускали. В гестапо надійшов донос, що на виставі знаходяться озброєні оунівці. По середині вистави вдерлись озброєні нацисти та перекрили входи-виходи.
Шеф станиславського гестапо О. Брандт оголосив, що всіх присутніх будуть обшукувати. В одного виявили револьвер, який був незареєстрованим. Чоловіка затримали. В третьому ряді знайшли п’ять пістолів, набої та гранату. Того, хто сидів на цьому місці, заарештували.
Брандт, довідався про зброю та запитав голову Українського Окружного Комітету професора М. Лепкого, чи знає він з чим його українці ходять в театр? Того вечора заарештували 140 осіб та відправили у в’язницю на Блінського (Сахарова). На допитах закатували до смерті кількох осіб. А містом ширилась звістка, що 17 листопада в театрі будуть публічно судити “українських бандитів”. До тюрми привозили арештованих членів ОУН з Галича, Надвірної та Микуличина.
Численний натовп зігнали дивитись на суд. Заслуховували 35 осіб, в тому числі трьох жінок. Їм приписували вбивства німців, антисемітську діяльність, співпрацю з УПА, членство в ОУН. Більшість зізнавалась. До смерті засудили 27 людей, чотирьох виправдали.
Одна жінка викинулась з верхнього поверху в’язниці перед стратою, а двох інших нацисти застрелили. Для страти на площі вкопали десять стовпів. Чоловіків виводили без верхнього одягу, прив’язували до стовпів колючим дротом.
До кожного приставляли по два німці: один цілився в груди, інший – в голову. Чоловіки перед смертю поводились гідно: співали гімн, викрикували: “Слава Україні!”, “Смерть ляхам!”, “Хай живе ОУН!”, “Гинемо за Україну!”. Останній сімці смертників роти вже позав’язували..
Справедливість, за якийсь час, прийшла по зрадника-провокатора, котрий в театрі вказував на оунівців. Це був молодик із Микитинців на прізвисько “дячок”. 1944 року весною, за зраду, його разом з братом оунівці стратили.