Війни залишили на обличчі Станиславова чимало кривавих шрамів: арешти, вбивства, табори смерті, гетто, численні приниження та утиски за національністю. Важко визначити, яке зі зол було гіршим: фашистська окупація чи все ж радянська? Від першої потерпали, в основному, євреї. А від росіян продовжуємо страждати й в сучасності. Що принесла зі собою радянська влада на територію міста – далі на yes-frankivsk.com.ua.
Війни
Як пише gk-press.if.ua, під час Першої світової до Станиславова радянські війська заходили тричі. В серпні 1914 австрійці не змогли утримати місто, тому відступили в гори. Тоді ж і зайшли російські війська. Взимку 1915 тривали бої, в результаті яких австрійці таки взяли під контроль Станиславів на кілька днів.
Згодом, червоноармійці знову повернулись до червня 1915. Наступний прихід австрійців супроводжувалось кровопролиттям серед кількох десятків мешканців, яких вони вбивали, бо підозрювали у шпигунстві для радянської влади.
У 1916 до літа 1917 росіяни знову перебували в місті. Коли австрійці відступали, то завдали чимало руйнувань Станиславову, а саме розгромили Ратушу та купол театру С. Монюшка. Втім, червоноармійці не намагались тихо та мирно вести своє існування. Бажання домінувати взяло гору, тож вони зайнялись мародерством. Їх було вже не зупинити навіть наказом командирів.
Німецько-радянські домовленості призвели до того, що зі серпня 1939 землі Східної Галичини були передані Радянському союзу. А у вересні 1939 до Станиславова зайшли червоноармійці.
Коли у червні 1941 фашисти бомбардували Станиславів на залізничній станції, радянські війська поспішно відходили. Але до цього, за наказом НКВС, розстріляли тисячу українських політичних в’язнів в міській тюрмі.
В липні 1944 до Станиславова знову увійшли радянські війська. За час Другої світової місто зазнало чималих збитків та руйнувань. А смертей – ще більше. 2 тис. будинків було стерто з лиця землі. Намагались навіть підірвати міську Ратушу. Підрахували, що руйнувань було завдано на суму понад 9 мільярдів карбованців. Німці вбили більше ніж 100 тис. людей, а 17 тис. вивезли на примусові роботи.
Вбивство політичних в’язнів
Мандруючи сторінками історії, особливо за час радянської окупації, важко знайти, бодай, якісь добрі справи тодішньої влади. Всюди розруха та смерть. Також комуністична влада не могла не відзначитись розправою над українцями.
В 40-х, коли відбувалась німецько-радянська війна, в тюрмах Західної України та Західної Білорусі знаходилось до 50 тис. ув’язнених. Метою влади було не допустити, аби тих людей звільнили німці.
Так, в червні 1941 Берія видав указ про розстріл політичних в’язнів. Причиною тому була, начебто, неможливість їх евакуації в глибину країни. Страті підлягали за антирадянську, контрреволюційну, диверсійну діяльність. Сюди ж належали й ті, хто знаходився під слідством. Так було вбито понад 20 тис. людей.
Згідно з документами, 1941 року, у в’язниці Станиславова відбувало покарання близько 11 тис. політв’язнів. Переважно то були українці та поляки. Робились спроби евакуювати близько 600 людей в глибину країни, але вони, начебто, по дорозі під Гусятином потрапили під німецький обстріл. Близько тисячі залишились за ґратами в Станиславові.
НКВС діяв вже по звичному плану. Спочатку в’язнів розстрілювали по одному в камерах. Коли німці підбирались все ближче, червоноармійці часу не гаяли та проводили масові страти. Людей зганяли до камери та розстрілювали через отвір для передачі їжі, або ж кидали гранати.
Коли комуністична верхівка на певний час покинула місто, за свідченнями, близько 80 людей змогли втекти. Після повернення, НКВС продовжив розправу. В’язнів вбивали в камерах та внутрішньому дворі тюрми. Все це під гучну музику мегафонів, котра вигідно приглушувала звуки смерті.
Дані, щодо тих чорних днів, відрізняються. Є свідчення, що радянською владою було вбито тисячу політичних в’язнів у Станиславівській області. Втім, деякі джерела стверджують, що ця кількість стосувалась лише Станиславова.
Перейменування міста
Коли на території міста осіли червоноармійці, почались їх реформи. В 1939 радянська влада включила західноукраїнські землі до складу СРСР. В той час, назву міста зі Станиславів скоротили до Станіслава, а область називалась вже Станіславська.
Після 1945 взагалі з’явилась ідея прив’язати назву до “великого” вождя Сталіна. На розгляд пропонували Сталінград Карпатський. Втім, від такої ідеї відмовились. В 1948 до цієї справи повернулись знову. Тоді було запропоновано назву Сталінокарпатськ.
Окрім Станиславова комуністи тягнули свої руки до Калуша та Долини, яким вони також мали намір змінити назви. Калуш хотіли перейменувати на Червоноармійськ. За словами краєзнавця Р. Чорненького, Хрущов був проти такої ідеї.
Серед містян також були ті, кому не подобалась назва міста Станиславів. На початку 50-х художник В. Касіян зі Снятинщини написав публікацію, в якій запитував, чому місто має називатись на честь поляків, які колись гнобили українців? Пише www.ukrinform.ua.
Серед варіантів пропонували досить нестандартні. Була версія перейменувати місто на честь такого собі Едмунда. Чоловік був уродженцем Нижнева, а в 1918 йшов на Казань. Там він побачив Леніна. За його версією, місто повинно було називатись на честь цього громадянина. Він мотивував тим, що був єдиним містянином, котрий бачив вождя. От тільки називати Станиславів на честь Едмунда Жебровського було такою собі ідеєю. Жебровськ викликав асоціації з містом бідняків та жебраків.
Так було вирішено перейменувати Станиславів на честь І.Франка. За версією Чорненького, Каменяр в ті роки зробив переклад Маніфесту комуністичної партії та деяких робіт Маркса на українську. За це письменник був до вподоби радянській владі.
Так, з нагоди 300-річчя від заснування міста, його перейменували в Івано-Франківськ. Чому не Франкове, що було б правильніше з точки зору правопису? Аби не було підозр, що місто перейменували на честь диктатора Іспанії Франсіско Франко. Тому додали частку “Івано-“. Син Франка, до речі, також наполягав на Івано-Франковому. Втім, Верховною Радою було затверджено назву на радянський лад.
Демографічні зміни
За час воєн, звісно, ні німці, ні радянська влада для Станиславова не робили нічого, хіба руйнували. Але була й інша проблема – зміни серед населення. Так взимку 1939 комуністична влада проводила депортації німецьких громадян. Це відбувалось за домовленістю між Гітлером Та Сталіном.
В 1941 німці займались вже етнічними чистками. За словами І. Бондарева, Станиславів став двонаціональним із мультинаціонального. Євреїв було знищено. По війні, в 1946 у Станиславові залишались ще жиди, але то були вже приїжджі. Того ж року масово почали покидати місто поляки та вірмени.
Але на місця тих людей не повертались українці. Натомість масово з’їжджались росіяни. Місто стало українським та російським. Частина інших національностей становила лише кілька відсотків.
Змін зазнавав і соціальний аспект. Ремісники та купці змінились на пролетаріат. До міста з околиць масово стікались селяни на роботу в новозбудованих заводах. З’являлись нові військові частини. Це призвело до того, що місто було переповнене воєнними.
Франківськ виконував, як і багато інших міст, функцію військової бази з промисловими комплексами. Радянській владі не йшлося про те, аби розвивати місто, наприклад, в культурному плані, а тільки як функціональний додаток “великого” Радянського Союзу.