Їх малі, але серйозні обличчя відображали весь тягар пережитих страждань. Посмішок не було, лише мовчання. Діти війни пройшли через таке, що багато дорослих проживає протягом усього життя. Як жилось сиротам Станиславова в часи Першої світової – у статті на yes-frankivsk.com.ua.
Під час “великої війни” Станиславів переходив з рук у руки: московити тримали місто у своєму контролі з вересня 1914 по лютий 1915; з березня по червень 1915; зі серпня 1916 по липень 1917. Фронт за весь цей час не відступав за околиці Станиславова. Галичина була плацдармом для активних бойових дій протягом всієї війни.
Пастор Теодор Цеклер
В 1891 році до Станиславова приїхав з Німеччини протестантський місіонер Теодор Цеклер. Він був знаним проповідником в німецькій громаді Станиславова. Завдяки його діяльності, значного розвитку зазнало німецьке шкільництво.
Влітку 1896 подружжя Цеклерів купило будинок, в якому організувало дитячий притулок “Вифлеєм”. Він був розташований на Незалежності, 87 (у 2010 будівлю знесли). Спочатку його відвідували лише дванадцять дітей та ця кількість швидко збільшувалась.
Станиславські сироти, безпритульні та діти без належної опіки знаходили прихисток в “Вифлеємі”. Дитячий будинок був, звісно, не лише для німецьких дітей. Втім, євреям та католикам не подобалось релігійне виховання в дусі протестантства. Згодом, будівлю розширили, аби вмістити пару шкільних кімнат та, майже, сотню учнів.
В 1908 на гроші сімейства Цеклерів, поряд з “Вифлеємом”, збудували кам’яницю на три поверхи. А в 1913 на вул. Цеклера спорудили “Серапту”. Тут працювали сестри милосердя, що опікувались сиротами. З часом, організували притулок для гімназисток шкіл “Бетанінен” та “Елім”. За ними доглядали доньки пастиря. Тут працював і садок, і дім для літніх “Сунем”.
Зберегти найдорожче
Активний розквіт справи Цеклера обірвала Перша світова. Пастор розробляв план евакуації своїх закладів, тобто працівників, дітей та, навіть, худоби зі сільського господарства громади. Коли росіяни окупували Тернопіль, Цеклер обговорив зі співробітниками, хто повинен залишитись, а хто евакуюватись.
В травні 1915 пастир повернувся до Станиславова та зайнявся відновленням шкільного та церковного життя. Багатьох вчителів мобілізували, тож було відкрито курси для сестер-помічниць.
Щоб опікуватись сиротами та безпритульними під час війни, створили Міський комітет. Восени 1916 в ньому закликали зголошуватись сиротам, малозабезпеченим та дітям з одним родичем. Також комітет просив бездітних сімей брати до себе, принаймні на час війни, сиріт, котрі гинули з голоду та холоду. Взимку організація оголосила про збір пожертв на потреби сиротинців.
Були спроби відкрити школи та садки. Пані Францішка Ковальчук з Княгинин-Колонії докладала зусиль, аби їй дозволили відкрити малу школу для 8-10-річних у своєму будинку. Вона збиралась навчати двадцять дітей.
Виживали, а не жили. Дитячі будинки при комуністах
Так можна було описати життя сиріт за совітів. Хоч бойові дії в Європі закінчились в 1918, в Україні ще понад два роки тривало протистояння. По його завершенні, більшовики змусили галичан, як і всіх українців, жити по-новому. Соціальні питання теж вирішували в революційному стилі.
Більшовики знецінили поняття сім’ї, оголосили її буржуазним пережитком. Влада зазначала, що через те, що багато родин постраждало від бойових дій, сімейне виховання потрібно було замінити на соціальне. Щоб цього ефективно досягти, використовували притулки як форму дитячого колективу.
Окуповану землю намагались покрити дитячими будинками як “провідною зіркою” для виховної пролетарської системи. В інтернатах зі сиріт та безпритульних намагались зробити “нових людей”. Їх хотіли ізолювати від тягаря війни та згубного впливу середовища сім’ї. Адже, комуністична ідея не збігалася зі сімейною.
Помістити всіх було нереальною. Дитячі будинки відвели лише для потребуючих. Звичайно, умови в них вимагали кращого. Не вистачало одягу, їжі, матраців, ліжок, столового приладдя. В післявоєнні роки в державі було 1,5 млн сиріт та безпритульних.
План виховати з дітей людей комуністичного майбутнього поламався об післявоєнні реалії. Діти виживали, а не жили. Керівництво дитячих будинків закликало організовувати майстерні та земельні ділянки, щоб можна було забезпечувати будинки необхідними речами. Дитяча праця, звісно, не була продуктивною, а вихованці інтернатів були приречені на злидні.
Вкінці 1922 по Україні сиротами та безпритульними опікувались 1511 дитбудинків, 22 будинки для підлітків, 33 трудових колонії, 9 дитячих містечок, 14 трудових комун.
Добрі діла Андрея Шептицького
Найгірше, коли через амбіції політичної верхівки, доводиться страждати дітям. Їх позбавили дитинства жорстокі реалії Першої світової. Та найгірше – позбавили батьків. Знедолені та недолюблені, вони залишались одні проти цілого світу.
На Галичині частина небайдужої еліти намагалась допомогти станиславським сиротам. Шукали ресурси, кошти, організовували притулки. Жаль тільки, що ці блага не могли замінити дітям батьків.
Найбільшими меценатами під час “великої війни” були Андрей Шептицький та Василь Нагірний. Вони посприяли тому, що було відкрито низку сиротинців. Потреба в притулках стояла особливо гостро по війні. В 1915 у Львові створили Український комітет, який займався допомогою сиротам війни та тим, хто залишився ні з чим.
Дітям та вдовам давали житло, одяг та харчі. Також підтримували психологічно. У притулках організували прихисток не лише для сиріт зі Львова. Тут знаходили порятунок дітлахи з усієї Галичини, Станиславова, в тому числі євреї.
Робота для жінок в сиротинцях давалась морально важко. Багато сиріт були в депресії. Вихователькам доводилось інколи роками займатись з дітками, аби викликати на їх обличчях, бодай, легку посмішку. Митрополит Шептицький часто згадував ту гнітючу, сповнену страху війни, атмосферу сиротинців.
“Найдорожчий Таточку”
Так називали Андрея Шептицького діти Галичини. Вони часто писали листи митрополиту, про добрі справи якого у Станиславові знали всі, навіть найменші. В одному з таких послань мала дівчинка просила Шептицького приїхати до неї. Писала, що чула від подружок, якого вони доброго Таточка мають. Думала собі, чи не захотів би він взяти її до свого притулку, бо вона вже пару років живе без тата і не має нікого.
У Львові було видану книжечку “Небо. Святому Миколаю” із листами 29 сиріт, котрі писали до Шептицького. В одному дівчинка Любця розповідала, що боїться чорта і просить, щоб Таточко приїхав та сховав її під плащ. Так чорт малечу більше не буде бачити.
Одна дитина майже не вміла писати, але вклала в кількох словах усю свою віру. Розповідала, що не має нікого, але дуже любить Таточка. Не може йому нічого дати крім рогалика та тістечка. Сироти ототожнювали митрополита зі Святим Миколаєм та вірили, що святий через Шептицького їм неодмінно щось передасть.
В 1921 митрополит написав листа Папі Бенедикту 15, до ієрархії Канади та США з проханням про допомогу сиротам. Андрей Шептицький наголошував, що на Галичині, без бойових дій, не обходився ні один рік з 1914 по 1920. На той час нарахували 20 тисяч сиріт, які потребували даху над головою та опіки. І хоч церква організувала 20 притулків, вони не завжди могли забезпечити дітей всім необхідним.
Шептицький в США та Канаді зустрічався із багатьма служителями церкви. Деякі навіть мали українське коріння та радо допомагали митрополиту.
Меценат зустрічався з високопосадовцями США. Ті, своєю чергою, обіцяли відправити на Галичину гуманітарну допомогу. І слова дотримали. Сироти кілька разів отримували різні смачні наїдки в пакуваннях з незрозумілою мовою. Діти тішились та, бодай, на мить на їх личках пробігала тінь, схожа на посмішку.