Цвіт нації, найкращі сини та дочки Батьківщини. Вони, без вагань, віддавали життя у боротьбі за незалежність, кожен у власній важкій боротьбі. 2023 рік вкотре доводить, що визволителів потрібно пам’ятати. Герої, родом з Франківщини, керовані національною ідеєю, йшли на вірну смерть заради України, пише yes-frankivsk.com.ua.
Володимир Манюх
“Борис” народився в 1921 році в селі Яблунів, що на Франківщині. Після Станиславівської гімназії та вчителювання, в 1940 подався до Львівського медінституту. Через Першу світову, зробив паузу у навчанні. Почав працювати у Червоному Хресті УПА. Мав доручення організувати польовий шпиталь в Стрілиськах Старих. Згодом, працював у Станиславівській лікарні. У 1947 закінчив місцевий медінститут та продовжив практику на кафедрі хірургії.
Простого вихідця з української сім’ї радянські спецслужби навіть не підозрювали у підпільній діяльності. Ночами партизанські провідники відводили Володимира до криївки та сільських осель, аби допомагати пораненим УПА. Обласна лікарня також мала свої таємниці. У ній обладнали приховану кімнату, в якій Манюх з іншими хірургами провели понад 150 складних операцій.
УПА мала добре організовану структуру, тож була забезпечена як медичною, так фармацевтичною допомогою. Важко уявити, на які ризики йшли лікарі, котрі допомагали пораненим повстанцям в польових умовах. Окупанти, чи то німецькі, чи російські, коли знаходили підпільний шпиталь, відразу всіх вбивали. Самі повстанці добровільно живими не здавались.
Польові шпиталі будували також вояки УПА, аби знизити ризик викриття. Коли операційна, кабінет для медичних працівників, господарське відділення та палата були надійно замасковані, туди прибували медики. На жаль, медицина УПА та Червоний Хрест України залишались поза увагою міжнародних організацій. Тож, доводилось покладатись лише на власні сили.
Більшість медиків-патріотів, котрі мали діло з ОУН УПА, НКВС вбивала та приховувала їх імена. Багато невідомі навіть в сучасності.
Зі слів жінки Манюха пані Оксани, Володимир майже весь 1944 виконував завдання ОУН в Стрілиськах на Львівщині. Там він працював в польову шпиталі, а Оксана виготовляла для нього ліки в сільській аптеці. Коли прийшли другі совіти, їм з чоловіком наказали перебратись до Станиславова. Володимир продовжував свою підпільну діяльність, переважно, в “Чорному лісі”.
Оксана пригадує ті тривожні ночі, коли до чоловіка приходили по допомогу. Розмовляти про підпільні справи теж не можна було. Багато чого жінка дізналась вже після смерті Манюха. В 1948 Володимира, Оксану та ще одного члена ОУН НКВС засудили до 10 років неволі у таборі Іркутської області.
В тюрмі Манюх намагався писати дисертацію про новий, винайдений ним, спосіб переливання крові. Після заслання, працював на Франківщині, продовжував медичну діяльність. Помер в 1987, незадовго до Незалежності.
Микола Твердохліб
Невловний командир був родом з Галичини. Навчався у Станиславівській гімназії у 20-х роках. В той час, відбувалась активна полонізація Західної України. Українсько-польська війна закінчилась поразкою. Тому поляки виступали виключно загарбниками. В 1929 молодь з активною національною ідеєю масово вступала до Організації українських націоналістів. В їх числі був і Микола.
Діяв також “Пласт”. Через нього проходило більшість учасників ОУН, аж поки в 1931 пластунську організацію не заборонили остаточно. Після “Пласту”, Твердохліб вчився в Станиславівській торговельній школі.
Після служби у Війську польському, повернувся до Станиславова. А в 1941 відкрив у місті господарську крамничку. Та вона була лише прикриттям. В магазині таємно проходили зустрічі зв’язкових та був координаційний центр господарського забезпечення ОУН.
“Грім” приховував своє подвійне життя та всіляко уникав фотографій. Якщо хтось встигав зробити кадр, за певний час, плівка дивним чином зникала. Коли Твердохліба розшукували окупанти, то не мали з чого скласти фотопортрет. До сучасності дійшло лише два розмитих фото командира.
Одного разу, капітан врятував поранених повстанців. Після короткої розмови на угорському кордоні з офіцерами, “Грім” зміг забрати бійців до тамтешнього військового шпиталю. Ті повстанці, котрі мали честь воювати під проводом “Грома”, відзивались про нього, як про безстрашного воїна.
У 1944 фашистів остаточно замінили червоноармійці. Однією з операцій стала “зачистка” гір. Взимку 1944-1945, під проводом Твердохліба, повстанці здійснили напад на гарнізони НКВС. Бій був плачевним для “червоних”. Підпілля Космача вбило та поранило 300 радянських солдатів.
Твердохліб намагався також захищати вагітну дружину. НКВС не гребувало шантажувати повстанців близькими. Ольгу не вбивали в надії, що її таки відвідає “Грім”. Одного дня, Ольга попрощалась зі сином та рідними, залишила дитину сестрі та сіла на віз, щоб відправитись до Миколи. Поки батько переховувався, родичів заарештовували, а сина Ярему відправили до дитбудинку. На щастя, в 50-х хлопця таки вдалось забрати близьким.
У 50-х Твердохліб залишався чи не єдиним уцілілим з вищого керівництва підпілля Франківщини. Влітку 1952 “Грім” зібрав групу підпільників та оголосив, що через розгромлення, тепер вони повинні давати собі раду самі. Твердохліб з дружиною та спільниками побудували криївку на схилі гори Березнуватки. Через зиму здобували освіту та намагались підтримувати зв’язки з іншими підпільниками.
Весною, 1954, коли побратим “Грома” повертався з розвідки, почув стрілянину в стороні криївки. Повстанців знайшли. Перестрілка тривала весь день. Під вечір у “Грома” залишились останні кулі для себе та дружини.
Роман Гурик
Веселий відчайдух був сильним борцем за національну ідею. Народився у Франківську, в жовтні 1994. Був звичайним молодим хлопцем зі сорочкою в клітинку та навушниками в вухах. Роман любив гуляти ночами та бути поза стінами дому. За словами юнака, вони не давали шансу побути наодинці з думками. Батьки не заперечували, бо розуміли, як то бути молодим.
Роман з’явився у батьків, коли їм було по 18. Непосидюча дитина прагнула завжди знаходитись в центрі уваги. Молоді батьки всіляко підтримували сина. Він відвідував чимало гуртків, любив вчитись та завершив школу екстерном, на рік раніше. Поступив на психологію. Багато думав про буття та національну ідею.
Хлопець хотів мандрувати, міг спонтанно все кинути та відправитись, наприклад, в Київ. Прагнув своє життя перетворити на мандри. Так, одного разу, пропустив рік навчання, заради вивчення морської справи в Польщі.
Хлопець всіляко самовиражався – від кольору волосся до тату. А друзі звали його “йожик”. Попри непосидючість, адекватно реагував на критику та вмів постояти не лише за себе, але й за близьких. Трохи серйозності в життя хлопця принесла дівчина Оля. Вона була повною протилежністю Романа. Попри байдужість до власної освіти, юнак завжди допомагав з навчанням дівчині.
Пара планувала спільну відпустку, а на 14 лютого востаннє провела разом романтичну вечерю. Під час Революції гідності, звичайно, Роман був на барикадах у Києві. Там його й спіткала смертельна куля. Оля хвилювалась, чекала, вірила і без перестанку писала коханому повідомлення. Втім, Роман так і не встиг їх прочитати.
Андрій Витвицький
Андрій народився у Франківську 1987, в переддень Нового Року. Виховувався мамою, бабусею та тіткою. Вчився у школах з польською мовою. Коли відчув глибоку духовну потребу, у 2005 почав навчання у Вищій духовній семінарії в Брюховичах, що на Львівщині. У 2010 її покинув. Шукав себе, працював на роботі та писав вірші.
У 2013, без зайвих роздумів, поїхав в Київ, де й провів усю Революцію. Страшні події 18-20 лютого 2014 залишили назавжди слід у свідомості юнака. З перших днів війни брав участь у бойових зіткненнях на Донбасі, в складі Українського добровольчого корпусу.
Згодом, Андрій відсвяткував власне весілля. 27 травня 2015 у нього народилась дочка. Андрій мав позивний “Спікер” та керував штурмовим блоком “Черепахи”, від добровольчого корпусу “Правий сектор”. Шлях воїна та безумовного патріота обірвався на передовій Визвольної війни 2018 року, в Авдіївці.
Матеріал взято із http://geroi.if.ua.