Перша світова була єдиним збройним конфліктом, котрий не виходив за рамки визначення терміну. Це було з’ясування взаємин за допомогою армії та зброї. Друга світова та війна в Україні, котра почалась у 2014, – не мали рамок ні моральних, ні фізичних. Втім, якби не мужність вірних синів та дочок України, наші долі склались би інакше, пише yes-frankivsk.com.ua. Далі – про імена франківців, назавжди викарбуваних на сторінках історії.
Василь Гривінський
Василь народився у травні 1919 року, в с. Дубівці на Станиславівщині. Його батько воював у Першій світовій та залишився калікою. Помер, коли малому було 9 років. Василю довелось рано пізнати доросле життя, бо потрібно було допомагати матері.
Юнаком став членом “Просвіти”, пізніше – “Пласту”. Також Гривінський був активним учасником спортивного товариства “Сокіл”. У 1935 пішов працювати механіком по автомобілях у Станиславові. Брати Василя служили в австрійському війську. А в 1941 їх вбило НКВС. Таке покарання їх спіткало за відмову йти до Червоної армії.
Після навчання у Львові, Василь повернувся на Станиславівщину. Працював у Дубівцях та Козино. Після розстрілу братів, став членом ОУН. Там отримав позивний “Сапер” та займався активною підпільною діяльністю. У Маріямпільському районі був назначений підрайонним провідником. Василь активно займався спротивом окупаційній владі.
Гривінський постачав їжу, амуніцію повстанцям, а згодом і УПА. Та окупантам вдалось прослідкувати його діяльність. Василя намагались піймати. Чоловіка врятувала жителька с. Козино. Вона випустила Гривінського з пивниці та допомогла уникнути смерті. Після цього випадку, провід ОУН направив Василя спочатку на Волинь, а потім в Долинський район. Чоловік став працювати у службі безпеки.
В 1944, через зраду викладача на прізвисько “Кацо”, старшинську школу, в якій був Василь, було вирішило перевести в гори. Евакуація відбувалась упродовж двох ночей. 12 жовтня 1944 другий відхід супроводжувався боєм, в результаті якого вижили лише двоє.
Гривінський прикривав сотню, але підірвався на міні та потрапив в полон. З тюрми в Перегінську, чоловіка направили до Станиславівської в’язниці. За наказом НКВС, “Сапера” засудили до двадцяти років каторги, п’яти років без прав та конфіскації майна. Тоді на Василя чекали табори ГУЛАГу, Воркути, Норильська.
В Норильську, коли помер Сталін, він зі спільниками організував повстання. Коли повернувся до України в 1955, працював електриком. Одружився також з повстанкою та мав двох дітей. Його велика родина не зосталась без уваги НКВС. Когось було розстріляно, когось заслано в табори, вивезено в Сибір, Казахстан, на Далекий Схід.
Ще однією заслугою Василя була врятована могила Левка Бачинського, котрий був відомим політичним діячем ЗУНР. Такий вчинок сильно збурив Франківське КДБ. У 1992 Гривінський був серед засновників ОУН-УПА Карпатського краю. Став першим керівником організації.
Подружжя Савчуків
Катерина та Петро були активними борцями за свободу України в 40-50-х роках 20 століття на Прикарпатті. Пан Петро – активний член ОУН-УПА з позивним “Блакитний”. Він був також підрайонним провідником, політичним в’язнем, писав книжки про визвольний рух на Заході України.
Пан Савчук народився в 1921 на Станиславівщині. В 1941, у рядах ОУН, був вчителем та станичним в с. Глибоке. В 1942 районний провідник ОУН “Кармелюк” призначив Петра підрайонним провідником. З 1944 був суспільно-політичним референтом Галицького повіту. Згодом, – окружним.
В липні 1945 окупаційна влада заарештувала Петра на 15 років каторги, 5 років заслання та життя без прав. Савчук в’язнем працював на шахтах Воркути. А заслали чоловіка на Далекий Схід. Втім, після всіх покарань, в 1956 році Василя знову відправляють на заслання до Тюменської області.
По поверненні до рідного краю, на Савчука чекав новий “сюрприз” у вигляді заборони проживання на Заході країни. Така заборона діяла відносно колишніх ОУНівців. Але, завдяки добрим людям, зміг уникнути розкриття своєї особи. Навіть влаштувався на роботу слюсарем, аж поки не вийшов на пенсію.
Катерина Савчук народилась 1923 в Дубівцях. Була членкинею ОУН-УПА. Мала позивний “Ярослава” та посаду надрайонної провідниці. За свою активну підпільну діяльність, відбувала покарання в таборах. Її цікавість до національного руху почалась ще зі школи. Дівчина любила історію України. У літньому таборі коло Галича, в 1942 активно вивчала умовні знаки лісу.
Роком пізніше, Катерина проходила ідеологічний вишкіл, теорію українського націоналізму у ще одному таборі. Після нього було членство в ОУН. Пізніше, Катерина стала провідницею району Солотвино. Жінка ходила по селах, розповідала людям про визвольний рух, положення України, проводила агітацію до боротьби, роздавала націоналістичну літературу. Також Катерина була залучена до будівництва сховищ, діставала ліки та опікувалась пораненими повстанцями.
На одному завданні потрапила у засідку. Після цього її привезли до Богородчан. За наказом суду, жінку чекало 10 років в колоніях. По дорозі до Воркути, Катерина підхопила тиф. Хвору жінку на шахти не взяли, зате дали лопату в руки, щоб будувати дороги.
На зимовому лісоповалі, Катерину притисло деревом. З пошкодженим хребтом, брат таки зумів вивезти її зі Сибіру. Жінка згодом, активно шукала могили полеглих воїнів УПА, аби вшанувати їх пам’ять. У квартирі подружжя, що на вул. Довгій, 83 у Франківську, бував Чорновіл, Л. Лук’яненко, Є. Пронюк.
Андрушевський Михайло
Михайло народився 1986 у Франківську. Був непосидою, активною дитиною з добрим серцем. Мишка любили друзі та рідні. В місті ходив до дитсадка “Гуцулочка”. У 2001 закінчив школу-інтернат №1. А до 2004 вчився в будівельному ліцеї.
Після проходження військової служби, певний час працював на підприємстві “Галичина”. Коли відчув, що це не його, переїхав жити в будинок бабці з дідом, за Тлумачем. Там втілив у роботі свою любов до машин. Михайло відкрив майстерню з ремонту машин.
До нього часто звертались по допомогу. Чоловік також планував відкрити СТО. Мав власний тракторець, котрим обробляв городи односельцям, любив рибалити на Дністрі. Але дужче всього любив дітей та племінників.
З початком війни 24 лютого 2022, Андрушевський відразу пішов в ЗСУ та підписав контракт. Він знав, що захищати Україну йшли лише ті, хто був готовим віддати життя за свою землю. 3 березня був вже членом військової частини. Михайлу пощастило, командир дбав, аби його підопічні мали хорошу амуніцію та зброю. Також воїн, при нагоді, намагався дзвонити додому. “Майкл” боронив державу на Київському, Сумському та Харківському напрямку.
Андрушевський був водієм роти вогневої підтримки. Михайло загинув під час обстрілу на Харківщині. Отримав поранення осколком, який перебив артерію.
Прошак Андрій
Андрій народився в червні 1990 року у Франківську. Після закінчення сьомого класу загальноосвітньої школи №24, пішов вчитись на інформаційні технології в обласний ліцей-інтернат. Серед улюблених занять була інформатика, програмування, футбол та плавання.
В юності, Андрій відрізнявся чесністю, любов’ю до правди та вмів за себе постояти. Його життєві принципи тісно сплелись з бажанням будувати майбутнє для України. У 2007 почав навчання у Коледжі електронних приладів ІФНТУНГ. Працював у ДПВО “Карпати”.
У 2012 Андрій пішов служити до ЗСУ. Хлопець мав сильне почуття військового обов’язку боронити Україну. Сержант Прошак завжди був готовий до нових викликів та відповідальності. Після служби, працював в охоронній структурі.
У 2014 воїна мобілізували до територіальної оборони Прикарпаття. А з липня по 28 серпня він був в АТО, на Донеччині. Згодом, в листопаді Андрій знову пішов в АТО. Прошак не боявся знаходитись на передовій, під кулями снайперів та мінометами. В травні 2015 евакуйовував поранених з Шахтарського району на Донеччині до Дебальцевого. Андрій героїчно загинув в бою з ворогом.
Інформацію взято з http://geroi.if.ua.