Війна змінила все, включно з уявленням про посадовців, чиновників і працівників місцевого самоврядування. Сотні працівників міських, селищних та сільських рад Прикарпаття залишили свої робочі кабінети й добровільно вирушили на фронт. Серед них — Оксана Рубаняк — колишня співробітниця департаменту молодіжної політики і спорту Івано-Франківської міської ради, яка на момент вторгнення працювала над організацією змагань, зокрема для військових. Попри юний вік — на той час їй було лише 19 — вона вступила до війська та пройшла шлях від рядової доброволиці до командирки взводу.
Її шлях став символом нової генерації державних службовців: активної, рішучої, не байдужої до майбутнього, пише yes-frankivsk.com.ua.
Не тільки в кабінетах: посадовці Прикарпаття — на передовій
Повномасштабна війна стала суворим іспитом для всієї держави. І серед тих, хто склав його з честю, — не лише військові за професією, а й ті, хто до 24 лютого 2022 року працював у спокійних стінах міських, селищних та сільських рад.
Станом на березень 2025 року 165 депутатів і посадовців міських, селищних і сільських рад Івано-Франківської області служать у Збройних силах та інших підрозділах Сил оборони України. Ще 36 демобілізувалися після виконання бойових завдань, повернувшись до мирного життя.
У цій когорті — працівники рад Івано-Франківська, Коломиї, Калуша, Тлумача, Надвірної, а також десятків менших громад. Хтось із них працював у відділі освіти, хтось — у фінансовому управлінні, хтось — на посаді старости чи депутата. Вони тимчасово або назавжди змінили кабінети на бліндажі, ділові наради — на бойові виїзди. На жаль, дев’ять з них — депутат Артур Пірус, депутат Любомир Бордун і колишній міський голова Тлумача Роман Круховський, депутат Анатолій Вертепний, депутат Назар Гецко, депутат Роман Кузьмин, депутат Богдан Мельник, спеціаліст Юрій Джус, інспектор Микола Максимчук — загинули на фронті, віддавши життя за свободу України.
Серед цієї великої та небайдужої спільноти — Оксана Рубаняк, яка на момент початку повномасштабного вторгнення працювала у департаменті молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міськради.
Коріння, що дає силу
Оксана Володимирівна Рубаняк народилася 28 січня 2003 року в селі Грамотне (Верховинський район, Івано‑Франківщина). Вже в шкільні роки цікавилася поезією, літературою та громадською діяльністю.
Закінчивши Івано-Франківський фаховий коледж Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника за спеціальністю “Початкова освіта”, вона не обмежилась учительським фахом. Продовжила навчання за напрямом “Публічне управління та адміністрування”, а паралельно пройшла військову підготовку на кафедрі в тому ж університеті.
Ця комбінація — гуманітарна освіта, публічне управління та військова дисципліна — стала фундаментом її майбутнього. Вже під час навчання вона брала участь у молодіжних ініціативах, читала власні вірші на літературних вечорах і активно підтримувала волонтерські проєкти.
З 2021 року працювала у департаменті молодіжної політики та спорту Івано-Франківської міської ради.Там організовувала спортивні та патріотичні заходи для молоді й військових, зокрема забіги на підтримку ЗСУ, турніри з єдиноборств, тренінги лідерства. Саме ця участь у громадському житті дала їй розуміння: держава — це не чиновники, а ми всі.
Переломний момент: 24 лютого 2022 року
24 лютого 2022 року її розбудила власниця квартири словами: “Оксано, прокидайся. Війна!”. У перші хвилини все здавалося сном, але за вікном лунала сирена, а стрічки в соцмережах уже були переповнені новинами про вторгнення.
Оксана подзвонила тодішньому раднику міського голови з питань безпеки Назарію Кішаку. Він відповів: “Приходь”. Так вона стала частиною добровольчого формування територіальної громади Івано-Франківська. Півтора місяці патрулювала місто, їздила в зону бойових дій, вивозила людей і допомогу. А згодом — вступила до лав ЗСУ, приєднавшись до новоствореного підрозділу 72-ї бригади. Їй було лише 19.
Оксана стала єдиною жінкою у взводі кулеметників 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Її бойовий шлях пролягав через найгарячіші точки фронту — Бахмут, Вугледар, Зайцеве. Це були позиції, де обстріли не припинялись по кілька діб, а відстань до ворога вимірювалась десятками метрів.
У березні 2023 року, під час бою біля Вугледара, Оксана зазнала важкого поранення. Уламки снаряду потрапили в голову, плече, потилицю. Один залишився в її тілі назавжди. Після тривалого лікування в Івано-Франківську вона, всупереч прогнозам, повернулася на фронт. У серпні того ж року її перевели до підрозділу безпілотних авіаційних комплексів ЗСУ, де вона невдовзі стала командиркою взводу. Її позивний — “Ксена”.
Лідерка та поетеса
Оксана Рубаняк — це не лише образ воїна, що тримає небо над Україною з пультом від безпілотника в руках. Це ще й голос, що промовляє від імені покоління, яке не тільки бореться, а й осмислює. Її сила — не лише у командуванні взводом БПЛА, а й у слові. Слові, яке лунає зі сцени так само впевнено, як і з передової.
У 2024 році Оксана представила Україну на Aspen Annual Conference у Празі — щорічній міжнародній конференції, що збирає політиків, інтелектуалів, військових, науковців з усього світу. Вона стала однією з наймолодших спікерок, яка на фоні історичного костелу святої Анни проголосила промову про війну, втрати й героїзм українців. Її слова звучали не як заздалегідь вивчена доповідь, а як особиста сповідь тієї, яка пройшла пекло Бахмута, пережила важке поранення.
У Празі вона наголосила не лише на потребах ЗСУ, а й на цінності української свободи для всього цивілізованого світу, закликаючи міжнародну спільноту не знижувати планку підтримки. Символічно, що після виступу Оксана мала особисту розмову з президентом Чеської Республіки Петром Павелом — генералом у відставці, який глибоко розуміє ціну війни. Це була зустріч рівних — лідерів, які говорили не дипломатичними формулами, а мовою досвіду й реальної відповідальності.
Та навіть на війні, під гуркіт артилерії, Оксана не припинила бути поетесою. Її вірші — це документація часу, написана кров’ю і тишею нічних позицій. У 2022 році вийшла перша збірка — “Назустріч смерті”, яка відразу стала голосом фронту, без прикрас і романтизації. У 2024 — друга: “Дорога життя”, де поруч із болем — надія, поруч із втратою — пам’ять. Це не поезія у класичному сенсі. Це щоденник нації, який пише одна з тих, хто бачить війну на відстані доторку.
Її творчість читають не лише побратими. Її цитують студенти, викладачі, волонтери, дипломати. Її вірші стали голосом не лише жінки на фронті — а цілої країни, що щодня обирає вистояти.
Особиста втрата
У 2025 році Оксана втратила свого нареченого — розвідника ГУР, підполковника Максима Ємця з позивним “Єнот”. Він загинув на Донеччині. Її реакція — пронизливе звернення до загиблого, опубліковане в соцмережах, стало символом болю і незламності водночас: “Ти був воїном, про якого має дізнатися світ”.
Ця втрата не зламала її. Навпаки — вона стала ще рішучішою, глибшою. В інтерв’ю вона неодноразово говорила: “Я не маю права здатися — бо борюсь і за нього теж”.
Жінка в армії — не виняток, а правило
У своїх публічних виступах і віршах Оксана відверто говорить про сексизм в армії, про потребу рівності та довіри до жінок у бойових підрозділах. Вона не боїться бути прямою: “Жінка має працювати у війську не за гендером, а за фахом. Я хочу, щоб нас сприймали як рівних. І кожна моя дія — це доказ, що ми гідні цього”.
Водночас вона наголошує: бути жінкою — не слабкість. Це інший стиль лідерства. Її підрозділ — приклад злагодженої, ефективної роботи в найскладніших умовах. Там, де технології й швидкість мислення часто важливіші за фізичну силу.
Нагороди, відзнаки, лідерство
Оксана — володарка чисельних державних нагород: медаль “За жертовність і любов до України” (2022), нагрудний знак “Честь і Слава”, почесна нагорода міста Івано‑Франківська, нагрудний знак “Золотий хрест” (2024), а також — міжнародна премія імені Богдана Хмельницького за літературу (2024). До того ж — в рейтингу “УП 100: сила жінок” і в списку “30 до 30: майбутні лідери” від Forbes Ukraine. У 2025 році їй присуджено орден “За мужність” ІІІ ступеня — за найвищі досягнення у захисті України.
Оксана Рубаняк стала не лише обличчям нової української армії, а й символом змін у свідомості: служба — це не лише про професію, це про позицію, цінності та вибір. Вона залишається глибоко пов’язаною з місцевими громадами, продовжує комунікувати з молоддю, ділиться своїм досвідом, пише поезію, і тим самим виконує ще одну важливу місію — надихає служити, діяти, не мовчати.