Були часи, коли кров замучених священнослужителів рікою заливала галицькі землі. Де лежали вбиті, тепер росте трава та розквітають квіти, пише yes-frankivsk.com.ua. Втім, віра в те, що на тій землі виросте і краща доля для України, не гасне по цей день. Так чорні дні під російською окупацією описували “Львівські вісті”, пише zbruc.eu. Активної гонитви в 40-ві зазнала українська церква і на Прикарпатті.
1939
Коли більшовики прийшли на Галичину, більшість українців були здивовані такими несподіваними подіями. Люди не знали як реагувати й чого чекати. Втім, греко-католицька церква через своїх священників, давно готувала вірян до небезпеки, що насувалась.
Священнослужителі могли ще до 1939 покинути західні території України, але цього не зробили. Червоноармійці були здивовані, коли 17 вересня 1939 застали отців на своїх звичних місцях – за відправами у церквах. Служителі церкви не просто залишались з вірянами, вони були готові до переслідувань та навіть до смерті.
Більшовикам знадобилось зовсім небагато часу, аби освоїтись на Галичині. Тоді почалось активне переслідування церкви та й, зрештою, всього українського народу. НКВД вважало священнослужителів контрреволюціонерами та ворогами народу.
До отців застосовували допити, збільшували їм податки, арештовували, особисто карали, відправляли на заслання, катували та вбивали. За майже два роки з Галичини було вивезено до п’ятдесяти священників.
Зі Станіславівщини викрали: о. Чубатого з Чорткова; о. Вецала зі Садків; о. Гординського з Глибокого; о. Поповича з Городниці; о. Менцінського – капелана в’язнів зі Станиславова; о. Горняткевича; о. Кливака з Мшанця; о. Сивака єромонаха ЧСВВ; о. Голинського; о. Острівського з Коломиї (пропав). Доля цих отців залишилась невідомою. Цілком можливо, що більшість загинули мученицькою смертю, практично відразу.
Відомі також ті священники, котрих було вбито недалеко Коломиї та Чорткова: о. Казимир Клецан, о. Омелян Боярський та о. Антін Ричаківський. Про їх смерті відомо більше, бо знайшлись очевидці з Прикарпаття, котрі ті страшні події засвідчили.
Антін Ричаківський
Отець загинув в ніч, коли більшовики відступали з Прикарпаття, з 5 на 6 липня 1941. Ричаківський переховувався в сусідському підвалі. Коли під ранок господар дому вийшов вивідати, де вояки, чекісти його побачили та відкрили вогонь. Він зумів цілим втекти на своє подвір’я. Діти злякались та повибігали з погреба подивитись, що відбувається.
Червоноармійці помітили це та зайшли перевірити, чи нікого більше в пивниці нема. Там і знайшли отця Ричаківського. Чоловік мав зі собою молитвеник. Так вояки зрозуміли, що перед ними стоїть священнослужитель. Його питали чи він отець та, чи молиться. Після ствердної відповіді, чекісти пішли проводити перевірку в його домі. Звідти нічого не взяли, лише отця Антіна повели зі собою.
Про те, що його повели на вірну смерть, сусіди не сумнівались. В тому, що священника катували перед смертю – також. Тіло отця було знайдене під лісом 16 липня. Ричаківський лежав горілиць, а руки були розпростерті, наче у розп’ятого на хресті. Положення ніг також наштовхувало на такі думки. Обличчя важко піддавалось упізнанню, а рука була пробитою на долоні.
Зрозуміти, що це був отець Антін, зуміли по взутті, одягу та кашкетові, що лежали поруч. Тіло переклали в домовину та поховали. Наступного дня, на тому ж місці, в житі знайшли розірвану вервичку покійного отця. Ті, хто знали його особисто, розповідали, що Ричаківський про смерть пам’ятав завжди. Мав навіть надпис такого змісту над ліжком. Втім, дуже хотів жити та працювати. Смерть прийшла по нього скоро, хоч і була мученицькою.
Отець Клецан
Отець Казимир Клецан був під пильною увагою НКВД. Його близько восьми разів допитували та мучили, аби перетягти на свою сторону. Зробити власного агента зі священника більшовикам не вдалось. Отець відмовлявся докладати все, що міг почути на сповіді від парафіян.
За віру Клецан поплатився власною кров’ю. В одну червневу ніч, 1941 року, до його дому увірвалися два червоноармійці та забрали отця зі собою. Коли священник Казимир востаннє покидав домівку, намагався заспокоїти свою заплакану матір та попросив її погасити світло.
Спершу отця доставили до сільської ради, а вже звідти до лісу коло Винограду та Остапківців. Катували священнослужителя довго. Втім, після тривалих знущань, вбили двома пострілами в шию. Тіло покійного знайшов селянин та закопав в тому ж лісі. Через день чекісти зі Гвіздця отця викопали та вивезли на авто в невідомому напрямку.
Куди покійного відвезли – не знав ніхто. Знайшовся лише одяг. Його зняв та закопав у себе на городі той селянин, що знайшов отця Казимира. Саме плащ з дірками на шиї дозволив зрозуміти, яким чином помер священнослужитель. Українська поліція віддала одяг матері Клецана.
Омелян Боярський
Про смерть отця був складений протокол зі свідченнями І. Андриїшина та його жінки Марії. Чоловік розповідав, що 5 липня 1941, в обід, стояв коло священникового дому зі своїми друзями. Тоді ж побачив трьох червоноармійців. Одного пізнали, що він був з Новосілок. Головний мав перед собою револьвер.
Старшина підійшов до чоловіків, аби спитати чи є тут десь священник. На що Іван сказав, що раніше був, а де зараз отець – не знає. Після чого, більшовик відправив одного вояка перевірити оселю. І хоч той сказав, що в домі був лише старий священник, старшину це не зупинило і він наказав вивести його.
Головний з револьвером на ґанку допитував отця Омеляна чи ходить він у церкву, чи вірить в Бога та, чи молиться. На все Боярський відповідав ствердно. Коли осатанілий старшина наказав відвернути священника в іншу сторону, отець почав молити про життя, б хотів померти своєю смертю.
Через різкий відворот Боярський вдарився об одвірок, але не встиг опам’ятатись, як більшовик наказав його застрелити. Після того як отець Омелян повалився без духу на сходи, червоноармійці покинули ґанок. А свідок Іван зі страху сховався на власному подвір’ї. За його словами, червоноармійці продовжували рухатись через село, бо відступали в той час з Прикарпаття.
Хоч Іван був неписемним, під свідченнями розписався хрестом. Його слова підтвердили друзі та жінка: Лисак М, Рибух Марія, Курик О. та Галяревич І.
Шептицький та Червона армія
Репресії над УГКЦ розпочались практично відразу як Червона армія окупувала Галичину. Особливу увагу більшовики приділяли митрополиту Андрею Шептицькому. На отця таємно завели карну справу. Окрім нього, такі ж справи тримали Йосиф Сліпий та інші отці УГКЦ.
За священнослужителями постійно наглядали. З найближчого церковного оточення Шептицького намагались вербувати інформаторів. Усвідомлюючи весь тиск більшовицької влади та можливі страшні наслідки для всього духовенства УГКЦ, Шептицький вирішив звернутись до отців із посланням в 1939 році. В ньому митрополит просив священників триматись спокійно та розважливо.
Документи тих страшних років свідчили, що Андрей Шептицький був готовий до арешту чи наглої смерті. Митрополит писав листа до Папи, щоб той дозволив йому прийняти смерть, заради віри та церковної єдності. Ієрархи УГКЦ, як і сам Шептицький, добре пам’ятали як більшовики повбивали на Галичині всіх священників Української Автокефальної Православної Церкви.
Втім, Сталін боявся негайно розправитись з УГКЦ. Такий вчинок загрожував би бунтами серед галичан та росту антирадянських настроїв. А це було небажаним серед комуністичної верхівки.