Такого не робили поляки на початку 1939, котрі випустили з тюрем усіх політичних в’язнів перед відходом. Вони попередили, щоб рухатись лише на схід. Таке не спало на думку навіть німцям у 1944. Вони зберегли життя ув’язненим концентраційних таборів, перед приходом союзників. І тільки каральна машина НКВС залишила по собі по-звірячому жорстокий слід. Він назавжди відкрив прикарпатцям очі на те, як виглядає вселенське зло, пише yes-frankivsk.com.ua.
Вбити не можна помилувати
Перед нападом Німеччини, до вересня 1939, Станиславів був радянським обласним центром. Засуджені до тюремного ув’язнення політичні в’язні відбували покарання у міській в’язниці №1. Вона була однією з трьох, котрі організували червоноармійці на Прикарпатті. Керував тюрмою капітан Вершуханов.
Наступ німців влітку 1941 був досить стрімким та успішним. Фашисти зуміли прорватись в прикордонних округах СРСР та пробратись вглиб. Вдалим був наступ на Волині та в Східній Галичині. Тут Верхмат зумів подолати найкраще озброєних та підготовлених червоноармійців, котрі, в результаті, відступили на схід від кордону.
На той час, у тюрмах Західної України та Західної Білорусі знаходилось до 50 тис. громадян. Більшовики вважали неможливим дозволити, аби німці звільнили політв’язнів. Так, 24 червні 1941 року Берією (наближений до Сталіна) видав наказ обласним управлінням НКДБ на розстріл усіх ув’язнених на заході СРСР. Їх неможливо було евакуювати в глибину держави, то ж вирішено було стратити.
Так, в 1939, на окупованій території було знищено понад 20 тис. людей. Розстрілу підлягали судимі за контрреволюційну та антирадянську діяльність, за диверсії, а також ті особи, котрі були під слідством.
Звірства в тюрмі
Згідно з радянськими документами, в тюрмі Станиславова сиділо 10555 засуджених поляків та українців. Вкінці 1941 совіти робили спроби евакуювати тюрму. Як пишуть дані НКВС, близько 600 в’язнів вдалось перевезти до Іванова, а майже тисячу, або звільнили, або залишили в тюрмі.
Втім, Лодзька окружна комісія, що розслідувала злочини проти поляків, стверджувала, що під Гусятином відбувся наліт німецької авіації. В’язні спробували скористатись ситуацією та втекти, втім майже всі загинули під кулями більшовицьких конвоїрів.
Згідно з даними від історика І. Дерев’яного, політв’язнів спочатку розстрілювали по одному, пострілом в потилицю. Втім, коли червоноармійці розуміли, що фронт швидко наближається, зайнялись масовими стратами. Людей зганяли до камер та через дверний отвір для передачі їжі розстрілювали всіх з автоматів. Є дані про випадки, коли до камер навіть кидали гранати.
Був короткий проміжок часу, коли НКВС виїхали зі Станиславова. Згідно з польськими джерелами та свідченнями очевидців, вдало змогли втекти до 80 в’язнів (сорок чоловіків та сорок жінок). Допомагав засудженим тоді І. Любчинський, спільно зі Стрілецьким союзом та молодими поляками з Військової підготовки.
Коли більшовики повернулись, то продовжили криваві страти. Політичних в’язнів розстрілювали в камерах, або у внутрішньому дворі. Аби не було чути пострілів та криків, заводили мотори в машинах, або гучно включали музику в мегафонах. Як не дивно, це діяло. Про жорстокі вбивства містяни дізнались вже після того, як червоноармійці остаточно покинули Станиславів.
Коли до міста увійшли угорці, містяни кинулись до тюрми шукати родичів. Втім, окрім розтерзаних тіл, не знайшли нікого живого. “Goniec Krakowski” писав, що у дворі суду та в сусідньому саду знайшли три братські могили з кількома шарами понівечених тіл. В Посічі було близько 200 тіл, а в Пасічній – три могили зі сотнями людських останків.
Ексгумація підтвердила неодноразові тортури електричним струмом. Деякі очевидці розповідали, що людей замурували заживо в одній камері. Загалом було вбито 1200-2500 політичних в’язнів у Станиславівській області.
Тих, кого знаходили в тюрмах, переважно, закопували в братських могилах. Лише небагатьох в’язнів родичі зуміли пізнати та похоронити як годиться. Серед чисельних поховань у дворі суду, забрали тільки вісім тіл, решту змушені були засипати зі санітарних причин.