На долю Прикарпаття випав нелегкий жереб. Нам довелось пройти важкий шлях становлення, пережити кілька імперій, бути рабами у своєму домі та витерпіти декілька окупацій. Але ми з гідністю пройшли крізь ці випробування і як ніхто інший заслужили на право жити. Жити так, як нам самим того бажається. Залізо, яке пройшло крізь вогонь і воду, гартується. Люди, які пережили лихоліття, стають незламним народом, пише сайт yes-frankivsk.com.ua. Пригадаймо часи окупації Станиславова німецькими загарбниками.
Початок окупації
На середину літа 1941 року Галичиною вже володіла Угорщина. 14 серпня того ж року місто було передане німцям в особі губернатора дистрикту “Галичина” Карлу фон Ляшу. Місто було прибране та святково прикрашене. На будинках — свастики, вулиці — всі в німецьких прапорах. Цей пафос, звичайно, задумали угорці, але й місцеві радо йшли на співпрацю. Для них це був шанс змінити щось у житті, адже всі добре пам’ятали бешкети більшовиків у місті: крадіжки, насилля, безпідставні розстріли. Тож нову владу вітали з надією, що вона буде кращою. Вулицями пройшли колоною німецькі вояки та новобранці української поліції. А далі почалось буденне життя в окупації.
З вогню та в полум’я
Німці почали працювати за розробленою методичкою: обшуки неблагонадійних, створення гестапо, виселення євреїв, тотальний контроль. Все життя проходило під гаслом “Абсолютний послух та жорстоке покарання”. Не послухати наказу — автоматично потрапити в немилість, а далі або тюрма і можливий розстріл, або подорож до концтабору, або до Німеччини на роботу у бауера. Останнє було найлегшим і найприйнятнішим, але тоді ніхто про це навіть не здогадувався. Одразу оголосили поза законом зберігання будь-якої зброї та боєприпасів без належного дозволу, підтримування зв’язків з ким-небудь із радянської сторони, переховування або допомога євреям чи іншим чужим людям, контакти з полоненими. Райдужні сподівання про кращу долю не були виправданими і швидко надія згасла.
Важка доля євреїв міста
Чільне місце серед нагальних справ нової влади займала антиєврейська політика. Станом на початок війни євреї в місті Станиславів займали другий щабель за кількістю мешканців, а вже 1943 році місто, як і більша частина України була по факту “зоною вільною від євреїв”. Спочатку звеліли відповідальним людям скласти списки всіх євреїв, при чому навіть якщо в генеалогічному роді був хоча б один дідусь чи бабуся єврейської національності, то така особа зачислювалась до єврейської віросповідної спільноти. З вересня 1941 року зобов’язали носити білу зірку Давида. В той самий час їм заборонено користуватись світлом, їздити громадським транспортом, на дві години для євреїв була подовжена комендантська година, купувати продукти їм було дозволено тільки в певний час, а в Коломиї взагалі заборонено вхід до торгових закладів. За порушення приписів відбувались розстріли, але розстрілювали не винного, а за методом жеребкування. Та вже з жовтня 1941 року всі євреї були зігнані до новоствореного гетто.
Будні інших містян
Не надто привабливою була доля в окупації і тих людей, які пройшли перевірку на приналежність до єврейської спільноти. З грудня того ж року для всіх жителів Станиславова вводилися примусові роботи — трудова повинність. Всі мешканці віком від 15 до 65 років мали відпрацювати шестиденний робочий тиждень з 54 годинною нормою. Виключення робили хворим, матерям, що годують та літнім людям. За працю жителі отримували зарплатню, якої мало вистачити на повноцінне проживання. Для прикладу, простий робітник отримував плату за годину роботи в розмірі 60 копійок, кілограм борошна у 1942 році в місті коштував 1,8 карбованця. Ціни на всі види товарів формував місцевий комісар, тому іноді вони не були раціонально унормовані.
Робота базарів та обмін продуктами жорстоко контролювався. Заборонялося торгувати зерном, борошном, гречкою, картоплею, кукурудзою, м’ясом, олією, молоком. Окремо суворо контролювався продаж алкоголю. За самогоноваріння чи продаж горілки могли скарати розстрілом. Зумовлено це гострою нестачею зерна та цукру, з яких власне і гнали місцеві самогон.
Коли справи у нацистів пішли ще гірше, то в 1943 році взагалі торгівлю продуктами заборонили, а видавати їх стали тільки по картках. Знову ж для прикладу, на місяць дорослий житель Станиславова міг розраховувати на 4,2 кг хліба.
Дозвілля в окупації
У місті одразу після заходу нацистів у 1941 році було перейменовано вулиці та відбувся чіткий розподіл простору. Кращі райони виділені для проживання арійської нації, інші — для галичан, для євреїв — гетто. Попри те, що в місті працювали ресторани, театр, кафе та інші культурні заклади повсюди можна було побачити таблички “тільки для німців”. Такого роду інформацію навіть можна було побачити у парку на лавочках. Однак місцевим не заборонялось відвідувати театр, щоправда, тільки в будні, коли там не було німецьких офіцерів. Не заборонялась діяльність літературних гуртків чи клубів, але на це треба було оформити відповідний дозвіл. Бібліотеки після ретельного огляду фондів, відбору дозволеної літератури та деяких коригувань, наприклад, з деяких книг було вилучено вступ чи місця радянської пропаганди, теж працювали для пересічних містян. Школи працювали тільки початкові.
Попри такі умови, строгий графік, важку працю та недоїдання, станиславівці продовжували жити культурним життям, одружувались, народжували і виховували дітей, мріяли про кращу долю та незалежну Україну, пам’ятаючи Шевченкові слова “В своїй хаті, своя правда і сила і воля”.