Андрей Шептицький – видатний провідник української церкви та національного руху, який мав відношення до Станиславова. У Ватикані процедура беатифікації митрополита (визнання церковним новомучеником) почалась ще у 1958 році та триває в сучасності. Причина – важкий воєнний час, у який робив свої добрі справи Шептицький, пише yes-frankivsk.com.ua.
Міфічна смерть митрополита Андрея
Шептицький відійшов до вічності 1 листопада 1944 року. Радянська влада, попри своє ставлення до митрополита, не наважувалась перешкодити численному натовпу попрощатись з улюбленим релігійним провідником. Поховали відомого діяча у крипті собору Святого Юри.
До сучасності смерть Шептицького оповита багатьма чутками. Їх створенням активно займались радянські спецслужби. Так, було заарештовано наступника Шептицького Йосифа Сліпого, якого звинувачували в отруєнні митрополита.
Багато світла на підозрілу інформацію пролили листи Климентія Шептицького до брата Станислава. Останній був польським дипломатом, генералом та політиком. Також до сучасності дійшли спогади самого кардинала Йосифа Сліпого.
Аби спростувати звинувачення, останній ходив до нотаріуса. Він подавав письмову заяву лікарів, що Шептицький помер природно. Митрополит хворів на грип та отримав ускладнення на мозок. Нервові центри були спаралізовані. Шептицький нічого не їв, а в останні дні був без свідомості. Смерть настала від набряку мозку.
Климентій Шептицький у своїх листах розповідав також про те, як проходили останні дні життя Шептицького. 17 жовтня митрополит, з останніх сил, провів свою останню літургію. Після цього, Андрей Шептицький вже не міг встати з ліжка. 2 листопада тіло митрополита було в храмі святого Юри. Охочі попрощатись зі своїм духовним наставником не припиняли приходити до собору.
Про смерть Шептицького знав увесь світ. Під час похоронної ходи 5 листопада 1944, вулицям Львова йшла велика кількість священників, монахів, семінаристів, черниць та вірян з вінками та квітами. Світові видання, польська преса та українські закордонні газети писали свої співчуття з приводу смерті митрополита. Втім, радянській владі він сильно дошкуляв за життя.
Климентій Шептицький також розповідав, як намагався сповістити Станислава про смерть брата, але листи повертали назад непрочитаними. Комуністична верхівка зробила все, аби родичі не були присутні на похороні. Та через страх перед бунтом, велелюдну похоронну процесію Львовом не чіпали.
На шляху до церкви
Андрей Шептицький (хрещений як Роман Марія Александер), зі шляхетного графського роду, народився 29 липня 1865 року. Був настоятелем української греко-католицької церкви, Галицьким митрополитом, єпископом Станиславівським та архієпископом Львівським.
Окрім релігійної діяльності, займався меценатством, був доктором богослов’я та права. Він належить до найвизначніших провідників української церкви та національного руху початку 20 століття.
Будинок Шептицьких, в якому народився Роман, знаходився у Прилбичах Яворівського повіту (сучасний Яворівський район). У 19 столітті рід Шептицьких був спольщеним. Члени родини стали франкомовними римокатоликами.
Мати Андрея Софія Фредро була польською аристократкою, письменницею та художницею. Батько – Ян (Іван) був великим галицьким землевласником та політичним діячем. Окрім Романа було ще шестеро дітей. На жаль, Стефан помер у 2 роки, Єжи – у 17, а наймолодший Леон був замордований більшовиками з дружиною у Прилбичах.
Мати Софія багато згадувала про Андрея. Зокрема те, що він умів прищеплювати любов до молитви іншим. Так, за певний час, усі його брати почали носити вервичку, молитись з нею та засинати. Андрей навчався вдома. А з 1 жовтня 1883 проходив військову службу в Кракові. Не закінчив її через хворобу на грані смерті. Наступного року, у травні, родина повернулась до Прилбичів.
У 1887 прибув до Добромильського монастиря, аби познайомитись із життям отців василіян (один з основних чернечих родів у греко-католицькій церкві). Наступного року поїхав до Риму на аудієнцію Папи Лева 13. На прохання матері Софії, папа прийняв родину на приватну розмову. Тоді ж Роман попросив благословення, щоб стати василіянином.
Згодом, Роман склав свої перші чернечі обітниці в Добромильському монастирі та став Андреєм Шептицьким. До 1891 перебував у краківській єзуїтській господі на пл. Св. Варвари. Там проходив курси богослов’я та філософії.
28 серпня 1892 Шептицький висвятився на священника. 11 вересня ієромонах Андрей провів свою першу літургію в рідних Прилбичах. У 1896 став ігуменом монастиря св. Онуфрія у Львові. А з травня 1897 з о. Платонідом Філясом видавав часопис “Місіонер”.
Єпископ Станиславівський
З 2 лютого 1899 року імператор Франц Йосиф номінував Шептицького на Станиславівського єпископа. І хоч час його духовної діяльності в Станиславові склав лише 14 місяців, митрополит залишив вагомий слід у серцях громади.
В цей період єпископ знайомився з життям людей, відвідував численні парафії в регіоні. Також був одним із перших вищих ієрархів греко-католицької церкви, котрий спілкувався народною мовою з парафіянами. Наприклад, до Шептицького ніхто не писав послання до гуцулів на їх діалекті.
За сприяння Шептицького, один галицький художник зайнявся оздобленням Станиславівської катедри візантійськими фресками. Також, з ініціативи митрополита, було виділено гроші на будівництво єпархіальної семінарії у Станиславові. Те, що Шептицький став єпископом Станиславівським значно вплинуло на життя місцевої єпархії.
Як признавався сам митрополит, він робив усе можливе, аби усунутись від тодішнього уряду та не приймати пропозицію стати єпископом. Його переконав Святійший Отець. Шептицький стверджував, що йому монах винен більше, ніж будь-хто інший. У 34 роки Андрей взяв на себе цей тягар.
В той час, коли єпископ Станиславівський прибув до міста. Все українське було ще на зародковому рівні та розвивалось досить повільно. Справжніх українців на пальцях можна було перелічити. Оскільки рід Шептицьких був полонізований, місцеві українці не очікували від єпископа нічого доброго. Поляки Станиславова – навпаки, раділи, бо вважали Шептицького своїм визнаним графом. Він зумів здивувати обидві сторони.
У Станиславові була відома традиція: всі визначні гості міста, першим ділом, здійснювали візити до місцевої влади та відомих діячів. Зокрема, слід було завітати до представника цісаря Прокопича. Він, хоч і походив з української родини, був затятим споляченим австріяком.
Прокопич, місцеві москвофіли та польські урядовці зазнали великого шоку, коли єпископ Шептицький, спершу, навідався до українських представників громадського життя Станиславова. Так митрополит хотів показати, хто є справжніми господарями міста. Мало того, він відразу вступив до всіх українських товариств в місті. Сказати, що станиславівці відчули тоді друге дихання – не сказати нічого.
Діяльність в Станиславові
Свої добрі діла Шептицький розпочав з того, що відвідував місцеві парафії, в тому числі на Гуцульщині. Історик та єпископ-помічник зі Станиславівської єпархії Іван Лятишевський у 1926 зазначав, що до Шептицького такого дуже давно не робили. Попередник єпископа Куїловський був вже старим та, за 8 років служби, на Гуцульщині так і не побував.
Також Шептицький відвідав станиславівську в’язницю та студентів місцевих бурс. Очевидно, що такий вчинок жителі міста оцінили на високому рівні. Це піднесло Шептицького в очах людей. Збереглися також згадки про те, як відбувалися відвідини єпископом села Черніїв.
В місцевому храмі Чернієва саме проходила реколекція. Отець відіслав двох священників з гарними кіньми, аби вони зустріли на станції Шептицького. Священники здивувались, бо в Хриплині митрополита так і не зустріли. Потяг вже відійшов, а його все ще не було. Священники повернулись до села.
Коли віряни та отці почали сходитись до церкви св. Миколая, хтось сказав, що бачив як Шептицький направляється до храму. Митрополит не любив надмірної уваги до себе, тому проїхав одну станцію та вийшов у Братківцях. Звідти з валізою у руках подався до Чернієва.
На півдорозі єпископа Станиславівського підвіз місцевий єврей на возі. Коли Шептицький прибув до храму, віряни дуже втішились. Відправа повинна була проходити у храмі, під яким численні парафіяни зайняли всю площу. Шептицький саме вирішив виголосити проповідь під церквою, як почався сильний дощ.
Вибрики погоди не злякали єпископа. Він відкинув балдахін, який захищав від негоди, та звернувся до вірян. Шептицький сказав, що готовий не лише стояти з ними в негоду, але й душу свою віддати, аби станиславівці були добрими християнами. Як кажуть очевидці, після цих слів, подув вітер, розігнав хмари, а яскраве сонце осяяло всю громаду на чолі з Шептицьким. Митрополит продовжив проголошувати слово Боже.